Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Проситися не будемо. Це нецікаво,— відрубав Михайло.— Таємно почнемо, коли посутеніє.

— При світлі місяця? — поцікавився Борис, подумавши, що так навіть краще: не відрізнити потім, де вимито, а де — ні.

— Я потім з ліхтариком перевірю,— немов угадавши його думки, відповів Михайло.

...Цього разу не охороняли вдома ні Михайла з Женькою, ні братів Мошкіних, і вони змогли пізно ввечері утекти, хоча і боялися, що їхню відсутність раптом викриють. Але хто ж міг подумати, що вони здатні навіть дійти до такої думки: втекти кудись так пізно, якщо цього їм ніхто не забороняв і не замикав на ключ.

Ну, а Борис, Мовчун і Хихикало пішли з дому зовсім спокійно. Кожний, по-перше, спав у саду. По-друге, ніколи не замислювався про якийсь розклад дня, за яким чомусь належить дітям спати вночі. А по-третє, вони в будь-який момент могли сказати (Мовчун письмово), що домовилися піти на нічну рибалку. Словом, це не було для них проблемою. Воші жили влітку привільно: додому приходили тільки їсти і спати, та й то в будь-який час. Батьки давно махнули на них рукою. А якщо і гримали, то для порядку, в який не вірили. Батько Бориса, наприклад, взагалі пишався самостійністю сина. «Він у мене не лопух. Може за себе постояти»,— говорив він своїм сусідам по базарному прилавку. В одному тільки він був невблаганний: хочеш не хочеш, а торгуй фруктами тоді, коли він, батько, ніяк не може з якоїсь причини. «Допомагай сім'ї, не кривдь, і сім'я тебе не скривдить, допоможе»,— промовляв він, вручаючи синові трояк чи п'ятірку з принесеної ним виручки. Коли школа скаржилася на Бориса, на його погану поведінку і не менш погане навчання, батько відповідав: «А от Валерій Чкалов — він теж був не Цукор Медович. І в школі хуліганив, і в подальшому житті — кіно таке бачили?! А вийшов у великі люди — дай бог усякому!» — «Яке ж це у Чкалова хуліганство? — заперечували йому.— Невиправданий риск, безглузда відвага — таке в нього бувало. Та зате потім...» — «І у мого буде ПОТІМ, звідки ви знаєте? А що мій одчайдушний — для цього теж потрібні риск і відвага! І взагалі він у вас довго не затримається — в морське училище влаштую на головного механіка пароплавів! Там ух як заробляють!» От і спробуй з ним побалакай.

...Біля школи зібралися об одинадцятій вечора. Всі прийшли з ганчірками, з відрами, а Хихикало — з чайником.

— А чайник навіщо? — запитав Михайло.— Чаї ганяти?

— Не ганяти, а бризкати,— стримано відповів Хихикало.— Підлогу бризкати, а потім ганчіркою розмазувати.

— Не розмазувати, а мити,— суворо виправив його Михайло.— Тільки ж незручно з чайника... А ти подумав, де ганчірку віджиматимеш?

— Віджимати,— хихикнув Хихикало.— Що вона — штанга чи гиря?

— Сам ти... гиря,— розсердився Михайло.

— Чайник, — уточнив Борис.

— Він же зручний, великий,— невпевнено захищався Хихикало.

— А я хіба кажу, що ти — маленький чайник?! — посміхнувся Борис.— Великий чайник.

— Жартуєш,— нарешті зрозумів іронію Хихикало і надувся.

Видно було, що в школі зовсім недавно провели ремонт. Надворі стояли верстати, підмостки для штукатурів, заляпані вапном.

— А там, усередині, все, мабуть, чисто після ремонту,— зраділо натякнув Хихикало на те, що вони не перепрацюють.

Михайло смикнув ручку дверей. Двері були замкнені.

— Я зараз,— він пішов уздовж школи, придивляючись до вікон.

— Цікаво, коли ти після ремонту чистоту бачив? — приголомшив Хихикала Женька.

— Виходить, удвоє трудніше буде,— зітхнув Борне.

— Втроє, — мстиво зауважив чайник-Хихикало.

— Вигадав роботку, — погрозливо зашепотів Борис на вухо Женьці. — Легше не міг вигадати?

— Ненароком з язика зірвалося, — засоромився той.

— Шкода, що не разом з язиком, — пошкодував Борис.

— Кінчайте сваритися. Давайте справу робити, я спати хочу,— заскиглили брати Мошкіни.

Михайло, який обійшов школу, знову з'явився біля «бригади прибиральників»:

— Ось там кватирка відкрита.

...Хихикало, як не дивно, мав рацію. В школі після ремонту було чисто. Навіть при світлі Мишкового ліхтаря, а не те що місяця, який заглядав у великі вікна, було видно, що підлога так і блищить! Та Михайло сказав:

— Абсолютної чистоти не буває. Навіть у космосі повно космічного пилу. Ось,— він провів чистою носовою хусточкою по новеньких керамічних плитках у коридорі. Хусточка враз посіріла.

— Почали! — вигукнув Михайло.

Хлопчики наповнили відра і чайник водою у рукомийниках і розбіглися по поверхах. Михайлові випав п'ятий, Женьці — четвертий, Мошкіним — третій та другий, Мовчунові — перший, а Борисові і Хихикалу — сходи.

Добре, що були замкнені на ключ учительська, бібліотека, актовий і спортивний зали, хімічний, біологічний, фізичний і лінгафонний кабінети. Інакше б, як сказав потім Борис: «Ми принесли б додому по кістяку».— «Як це? — засумнівався Хихикало.— Він же у нас всього один на школу. А біологічний кабінет замкнений!» — «По своєму. Кожний по своєму кістяку, чайник»,— розтлумачив Борис.

Так, Михайло пересвідчився, що підлогу мити — не чай пити. Поверх здавався нескінченним, хоча і було там усього-на-всього чотири класи і коридор. На щастя, ні в одному з класів не стояли парти — порожньо. Спробуй посовати їх для прибирання взад і вперед і знову після прибирання взад і вперед! Мабуть, старі парти вивезли, щоб замінити новими — сучасними, схожими на столики.

На весь поверх у Михайла пішло дві з половиною години — він час від часу поглядав на світлий вуличний годинник за вікном.

Закінчивши роботу, Михайло кинув ганчірку в порожнє відро і, стогнучи від знесилля, зробив немовби «виробничу гімнастику», згинаючи та розгинаючи тулуб, доки