Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Шлюпку підняли на кам'яне ложе. Закінчилися нескінченні інтерв'ю, фотокінозйомки, обійми батьків та близьких, друзів, товаришів і помічників.

Починається найцікавіше! Тисячі хлопчиків і тисячі дівчат стали в чергу за сувенірами. Черга така довга і так добре продумана (охороняється кінною міліцією), що звивається по усіх-усіх майданах, проспектах та провулках міста, ні разу не пересікаючись. І кожний хлопчик, кожна дівчинка несуть свої скарби: пневматичну рушницю чи складаний ніж, планер, футбольний м'яч, голубів чи щеня з довгим повідком...— усього не перелічити!

Поблажливо оглянувши кожне підношення, Борис кладе його в спільну купу, а натомість відламує від борта шлюпки тріску чи відрізає клаптик від паруса — на спомин.

«Щедрий дурень» Хихикало в обмін на пневматичну рушницю віддає штурвал якомусь хлопчакові. (Той з повагою цілує легендарний штурвал!) Але скупий розумник Мовчун з криком: «Не дам!» (голос прорізався!) — вихоплює штурвал і відламує від нього тільки одну спицю. Щасливчик притискує до грудей дорогоцінну спицю і крокує вздовж черги, яка проводжає його заздрісними поглядами.

Захоплено блищать очі Бориса, Мовчуна і Хихикала, дивлячись на височенну гору багатих дарунків.

— Ну й ну! — протяг Хихикало, коли Борис закінчив свою надзвичайну розповідь. Мовчун кивнув. Знову кивнув. А потім закивав дуже часто.

— Ну, ясно, треба до них обов'язково втертися! Це ми і раніше вирішили! А от як? Як? — запалився Хихикало.

— А це бачиш? — Борис сунув йому під ніс Мишкову записку і гроші.— Казав, треба стежити! Ми — їм, тоді і вони — нам! Зрозумів?

— Зрозу-мів,— охнув Хихикало.

— Зараз або ніколи! — вигукнув Борис.

— Зараз! — немов луна, відгукнувся Хихикало.

«Зараз!» — швидко написав у блокноті Мовчун.

— Пішли у «Спорттовари»,— незаперечно мовив Борис.

Даремно Михайло і Женька з секунди на секунду чекали появи Мошкіних під своїм вікном з тугою бухтою капронового троса в руках. І даремно сподівалися, хоч у найгіршому разі, появи кота Барсика у Мошкіних. Ну і, зрозуміло, даремні були їхні сподівання, що тітка Клава, яка весь час стовбичила на подвір'ї, візьме і змилується, звільнить їх із «в'язниці»: пролунають святковим барабанним боєм її кроки на сходах, веселим дзвінком продзвенить замок, скрипкою зазвучать відчинені двері, і тітка проникливим баритоном вигукне: «В'язниці згинуть, і свобода вас стріне радо біля входу!» Ні, все це зовсім даремні сподівання. Тітка Клава знайшла собі безліч справ на подвір'ї: лагодила паркан, підрізала кущі лавра, чистила килим — і було ясно, що ці справи вона собі вигадала, щоб не нудитися на посту як вартовий.

Коли ж темрява примусила її залишити подвір'я, Михайло повторив свій ризикований спуск по телевізійному шнуру. Тільки цього разу він щасливо дістався землі. Женька сторожко стежив за ним з вікна, світло в мансарді у них було передбачливо погашено. Михайло поквапився до хвіртки, об щось спіткнувся, і раптом все навкруги задзвеніло, застукотіло, загуркотіло, у тітки Клави враз розчинилося вікно.

— Михайле, додому! — гукнула вона в пітьму.— Хочеш, щоб я тебе назад у Москву відправила?!

І як вона догадалася, що надворі Михайло?! А біля хвіртки так само щось дзвеніло і стукотіло!

— Мишко! — підвищила голос тітка Клава.

— Я виплутатися не можу...— жалібно відповів невидимий Михайло.

— Як заплутався, так і виплутуйся, — порадила тітка Клава.

Коли Михайло нарешті опинився в кімнаті (тітка Клава все ж допомогла йому і відвела в мансарду за руку), він похмуро спитав:

— Консервні банки?

— Консервні, — посміхнулася тітка Клава, тоді пішла, забувши побажати племінникам «на добраніч», та не забувши замкнути двері.

— Які ще... банки? — приголомшено спитав Женька.

— Такі... 3-під тушонки, — насупився Михайло. — Обплутала все навкруги рибальською жилкою, кроку ступити не можна. І банок понавішувала і в траві, і в кущах. Сигналізацій,— протягнув він.— І коли вона встигла?

— А як вона тебе в темряві впізнала? — запитав Женька.

— Як...— передражнив Михайло.— Сам подумай. Хто ж там міг бути, крім мене. Не ти ж.

Більше Михайло не намагався вийти, тому що надто глибоко замислився над погрозою тітки: «У Москву відправлю!»

Ранком, коли тітка Клава принесла «ув'язненим» сніданок, Михайло твердо сказав:

— Не будемо снідати. Оголошуємо голодовку.

— Ах, оголошуєте...— мовила вона.— Так я вас за це обіду позбавлю.

Женька стурбовано глянув на Михайла.

— Від вечері ми також відмовляємося,— заявив той.

— Так-так, — закивав Женька. — Відмовляємося... Але не від компоту. Правда, Мишо? Тьотю, ти не забудь побільше принести.

Мабуть, це і вирішило справу. Тітка Клава розсміялася і вийшла, чомусь забувши замкнути «в'язнів».

— Гей, на березі! — крикнула вона з палісадника.— Насиділися? Тепер знатимете! Виходьте!

Михайло і Женька кинулися до дверей.

Вони примчали до воріт будинку Мошкіних. За огорожею з'явилася мати близнюків і суворо оголосила:

— Їх удома немає.

— Я ж їх тільки що у вікні бачив, — невинно збрехав Женька.

— Сказала: немає, — відрізала мати. — Вони покарані. Я дивлюся, ви теж у синцях, немов жирафи.

— У жирафів темно-жовті плями, — цілком серйозно зауважив Михайло.

— І у вас теж. Отже, слава богу, проходять, — мати Мошкіних пішла до будинку.

— Скажіть, будь ласка,— мовив Женька їй навздогін,— учора ваш кіт прибігав? І коли?

Мати різко повернулася.

— Я зараз міліцію покличу!