Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Довелося дременути, бо вона сприймає це за кепкування!

— Як гадаєш, купили вони? — невесело спитав Женька Михайла.

— Як же, як же... Я тепер тільки на кота надіюся, що він гроші не загубив.

Вони вирішили провідати шлюпку, як вона там, а потім знову навідатися до Мошкіних: як вони там. Можливо, кіт повернувся вночі, а Мошкіни знайшли записку і гроші тільки тепер.

У «Спорттовари» Михайло навіть не заглянув — це ж хвилюватися тільки: грошей нема, та й трос, мабуть, весь розкупили. Краще вже квола надія, ніж безнадійна гризота.

Коли вони, проминувши стару пристань, вийшли на покинутий пляж, до них линув якийсь безперервний металевий стукіт.

— Це у нас! — стурбувався Михайло.

Вони бігом обминули скелясте пасмо і... зупинилися.

На березі кипіла робота! Мовчун і Хихикало щосили стукали молотками, відбиваючи на валуні іржу з якірного ланцюга. Поряд з ними сидів Борис і завзято полірував рашпілем зубці невеликого якоря, про який так мріяв Михайло.

Робота відразу ж припинилася...

— Ідіть звідси! — пронизливо закричав Женька.

— Привіт,— ніби нічого не трапилося, сказав Борне.

— Привіт,— спокійно мовив Хихикало. А Мовчун привітався інтелігентним кивком голови.

— Ідіть! Ідіть! Ідіть! — заверещав Женька.

Михайло стояв, немов стовп, не вкопаний у землю. Здавалося, війне вітерець, і він упаде. Такий у нього був нестійкий вигляд.

— Не горлай, — дорікнув Борис.

— Чого горлаєш? — теж м'яко сказав Хихикало. А Мовчун поблажливо подивився на Женьку, немов докоряючи: ну чого ти тут розгорлався?

— Вступаємо до твоєї команди,— нахабно заявив Борис. Поважно вийняв із шлюпки якийсь пухлий полотняний пакунок і гордо шпурнув Михайлові під ноги.

Пакунок розгорнувся — в ньому був жмут капронового троса.

— На котячі гроші,— сказав Борис.

— Кота перехопили,— захихикав Хихикало і змовк.

Михайло, не вірячи самому собі, не міг відірвати очей від скарбу біля ніг.

— Мишко,— благально почав Хихикало,— ну прийми нас... Ну, чого ти?

А Мовчун похнюпився і, немов плачучи, почав терти кулаками очі.

— Останній. Ледве-ледве встигли купити,— повідомив Борис.

Михайло мовчав.

— Для себе все, так? — скипів Борис.

— Скупердяги, — підтакнув Хихикало, а Мовчун кивнув.

— Ми не скупердяги, — образився Женька.

— А ще піонери,— протягнув Борис.— Справжні піонери так не поводяться.

Михайло, як і раніше, дивився вниз. Але вже не на трос. А на черевик Бориса із розв'язаним шнурком. Перехопивши його погляд, Борис, зрозумівши, підморгнув, нахилився і зав'язав шнурок.

— Гей, гей! Мене відпустили! — почулося здаля. Весело підскакуючи, до них бігли брати Мошкіни.

— Гаразд,— здався Михайло, суворо оглянув Бориса і компанію.— Тільки умова — не витримаєте наше нове «спортивне» випробування, не приймемо.

— Випробовуй,— охоче сказав Борис.— Ми витримаємо.

— Кажи — що,— вимагав відповіді Хихикало. Мовчун кивнув.

— Я ще не придумав,— признався Михайло.— Випробування повинно бути найтяжчим.

Наступного дня всі зібралися біля шлюпки. Кожний повинен був запропонувати для хлопців найтяжче випробування.

— Сад поливати,— сумно мовили Мошкіни.

— Землю копати,— скрушно сказав Хихикало.

— Яблука продавати,— спохмурнів Борис.

«Білизну прати»,— написав Мовчун на аркуші в блокноті.

— Так,— погодився Михайло.— Це вже щось. Добре б знайти якісь дитячі ясла і все там перепрати, до єдиної пелюшки. Ось тоді б ми точно побачили, хто з нас відсіється!

— Вигадав на нашу голову,— зашипів Борис, штовхнувши Хихикала ліктем.

— Але нам не доручать,— продовжував Михайло. І всі повеселішали.— А шкода, тяжка ця справа...

— Підлогу мити не легше,— сказав Женька, ще нічого не пропонуючи.— Ось у школі мити підлогу примушують чергових. Добре ще, що тільки свій клас, а не всю школу до горища! Підірватися можна!

Михайло піднявся:

— Вирішено. В якій ви школі вчитеся?

— У п'ятій приморській, — неохоче відповів Борис.

Женька насупився, передчуваючи, що бовкнув щось зайве.

— Скільки там поверхів? — спитав Михайло.

— П'ять, — буркнув Хихикало. — А може, виберемо якусь нижчу? — він враз усе зрозумів.

— Це на нас сімох,— зауважив Михайло,— п'ять поверхів?!

— А двоє сходів! — розсердився Борис.— Жарти? По сто десять східців кожні!

— Чудово! Про сходи я й забув! — зрадів Михайло.— Нас же семеро. П'ять поверхів і двоє сходів — те, що треба!

— І зовсім не треба,— заскиглив Женька.— Чому це нам з Мошкіними теж випробування? Ми вже давно в команді! Це ось їм — випробування! Вимиють школу — тоді їх і приймемо!

— Нечесно! — сказав Михайло.— Як ми можемо перевіряти інших, якщо не знаємо, чи витримаємо самі!

— Правильно! — гаряче підтвердили Борис і Хихикало. А Мовчун кивнув. Мити всю школу самим їм явно не хотілося.

— А класи теж треба чи тільки коридори? — підняв руку Хихикало і зразу ж одержав потиличник від Бориса.

— Звичайно, і класи,— простодушно відповів Михайло.

— Ходімо до завгоспа проситися школу мити?— дружно