У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Дурниці! — сказав я. — Хоу-Хоу, якщо він існує, просто велика мавпа, а я не боюся мавп, ні живих, ні мертвих.

— Радий чути це, Макумазане, і сподіваюся, що ти не забудеш цих слів. Поза сумнівом, тільки його зображення на скелі або у вогні лякає тебе, як часто сон страшніше за дійсність. Коли-небудь ти мені перекажеш, Макумазане, що гірше, — зображення Хоу-Хоу чи він сам. Але ти питав у мене ще одне: хто такий Хоу-Хоу? Цього я не знаю. Повір’я свідчить, що колись, від початку світу, далеко на півночі жив бідний народ. Цим народом правив тиран, жорстокий і грізний, і до того ж великий чаклун або, як ти висловлюєшся, шахрай. Такий жорстокий і грізний, що народ повстав проти нього і, який він не був сильний, змусив його бігти на південь із купкою прихильників або ж тих, хто не міг визволитися від його чар.

Він ішов далі й далі на південь — тисячі миль, поки не знайшов утаємничене місце, придатне для поселення. Це місце відзначене горою, з якої вивергався вогонь, коли світ був молодий; ще й досі над нею іноді куріє дим. Там цей народ, що називається веллу, побудував собі місто за північним зразком із чорного каменю, виверженого горою за минулі століття. Але їхній цар — великий чаклун — продовжував свої жорстокості і примушував їх удень і вночі працювати на себе і на свій Великий Двір; нарешті, народ не витримав — одного разу вночі тирана вбили. Але він помер не відразу, і перед смертю сміявся над своїми вбивцями і сказав, що так вони його не позбудуться, бо він повернеться в новому образі і володарюватиме над ними з покоління в покоління. І він віщував прокляття і загибель кожному, хто спробує вийти за гірське кільце і покинути країну. Це пророцтво справдилося. До країни можна потрапити тільки річкою з боку пустелі. І кожен, хто наважувався спуститися річкою вниз і вступити в пустелю, гинув від раптової хвороби або ж його з’їдали дикі звірі, що мешкають у пустелі і в болоті, яке обрамовувало річку там, де вона витікає в пустелю; звірі ходять туди на водопій.

— Нещасних, можливо, вбиває болотяна лихоманка?

— Можливо. А може, — отрута або прокляття. Отож, рано чи пізно вони вмирають, і тепер ніхто не покидає країни.

— А що сталося з цими веллу після того, як вони покінчили зі своїм милим царем? — запитав я, зацікавлений романтичною оповіддю знахаря. Я знав, що в тубільних переказах завжди ховається зерно істини. До того ж Африка велика, і багато в ній дивних місць і народів.

— Їм жилося дуже погано, Макумазане. Тільки-но помер їхній цар, як гора почала вивергати вогонь і попіл. Багато хто загинув, інші переправилися на човнах через озеро, що перетворює гору на острів, і поселилися в лісах навколо озера. Там живуть вони досі на березі ріки, тієї самої, що протікає через гірський прохід, утворюючи за ним болото і далі гублячись у пісках пустелі. Так сказали мені сто років тому мої посланці, що принесли мені зілля із саду Хоу-Хоу.

— Веллу, мабуть, побоялися повернутися до свого міста на острові?

— Так, і це не дивно. Їдкий дим із гори убив багатьох із них і перетворив їх на каміння. Так, Макумазане, до цього дня сидять вони там, скам’янілі, і з ними їхні собаки і худоба.

Тут я голосно розсміявся, і навіть Ханс усміхнувся.

— Я помітив, Макумазане, — сказав Зікалі, — що спочатку ти завжди смієшся з мене, але останнім сміюся я. Говорю тобі, вони там сидять, обернуті на каміння, а якщо це брехня — ти не платиш мені за волів, скільки б ти не приніс звідти алмазів.

Я пригадав долю Помпеї і перестав сміятися. В цьому не було нічого неможливого.

— Гора заснула, але вони більше не повернулися на згарище. Бо була у них інша, сильніша причина. На острів прибули гості.

— Гості? Хто ж? Кам’яні люди?

— Ні, ті сплять достатньо міцно. З’явився вбитий цар, обернувшись гігантською мавпою, — Хоу-Хоу.

Я знав, що тубільці вірять в перевертнів. Не було нічого дивного, якщо веллу уявили, що над їхньою країною тяжіє прокляття легендарного тирана, який перетворився на чудовисько.

Але в саме чудовисько я не вірив, припускаючи, що на острів продерлася яка-небудь велика мавпа, скажімо, горила.

— А що робить дух? — недовірливо запитав я карлика. — Кидає в народ горіхами і камінням?

— Ні, Макумазане. Іноді він навідує материк, перебираючись через озеро: одні говорять — на стовбурі, інші — вплав, а хто говорить — дорогою, доступною тільки духам. На березі всім стрічним він відриває голови (тут я пригадав картину в печері). Жінок, якщо вони старі й непривабливі, чекає та ж доля; якщо ж вони молоді і гарні, то він тягне їх до себе. Острів повний подібних полонянок,