У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Отже, ми запрягли волів і поїхали геть від цієї чудової печери. Багато років потому, коли Ханса вже не було в живих, я намагався відшукати її знову і не знайшов. Можливо, гірський обвал засипав гирло “вирви”, де була картина, а можливо, що я помилився і шукав не на тому схилі гори — в цій місцевості безліч абсолютно однакових схилів. Проте я не мав достатньо часу. І нікого я не зустрічав, хто б знав цю печеру. Можливо, що вона була відома тільки бушменам і Хансу, які вже померли, на превеликий жаль, адже там були такі чудові малюнки.

Пам’ятайте, я говорив вам, що перед самою грозою ми зустріли натовп кафрів, що вирушали на якісь урочистості. Проїхавши майже півмилі, ми знайшли труп одного з цих кафрів, убитого блискавкою, а може, градом — не знаю. Очевидно, супутники його так налякалися, що кинули товариша без поховання. Отже, печера стала у пригоді, укривши нас від грози.

Я не буду детально описувати свою поїздку країною зулусів; від звичайних поїздок відрізнялася вона тільки повільністю, оскільки мої чотирнадцять волів ледве тягли важезний віз. Одного разу ми застрягли, переправляючись через річку Білу Умфулозу, біля Ненгельської скелі, що здіймається над затоном. Я ніколи не забуду цього випадку, що зробив мене мимовільним свідком жахливого видовища.

Застрягши серед броду, ми раптом побачили на вершині Ненгельської скелі натовп чоловіків, душ двісті, які тягли двох молодих жінок. Я навів на них бінокль і дійшов висновку, що жінки сліпі, або, швидше, осліплені.

Не встиг я нічого зробити, як кати схопили жінок за руки і зіштовхнули їх із кручі. З тужливим стогоном нещасні покотилися урвищем у глибокий вир, де їх схопили крокодили. Я чітко бачив цих гадів — вони тут завжди вартують здобич, оскільки ця скеля — улюблене місце страти у зулуських царів.

Виконавши свою жахливу справу, кати — їх було п’ятнадцятеро — спустилися до броду мені назустріч.

Зізнатися, я навіть зрадів можливості зіткнення, бо це звірство обурило мене. Аж дізнавшись, що віз належить мені, Макумазану, вони перетворилися на втілену люб’язність, увійшли у воду й, ухопившись за колеса, благополучно витягнули нас на другий берег.

Я запитав їхнього ватажка, хто були ті страчені дівчата. Він сказав, що це були дочки Панди, самого царя. Я не сперечався, хоча, знаючи добросердя Панди, не повірив, щоб він так повівся зі своїми дітьми. Потім я запитав, за що їх осліпили. Отаман відповів, що це було зроблено за велінням князя Сетевайо, фактичного правителя зулусів, за те, що злочинниці “дивилися, куди не слід”.

Із подальшого розпитування виявилося, що нещасні дівчата закохалися у двох хлопців і втекли з ними всупереч наказу короля або, вірніше, Сетевайо. Їх зловили, перш ніж вони встигли досягти кордонів Наталя, де вони були б урятовані; хлопців убили на місці, дівчат віддали під суд із вищеописаним результатом. Так закінчився їхній медовий місяць!

Отаман весело розказував мені, що вже вислано загін убити батьків винних хлопців, з усіма, кого знайдуть у їхньому краалі. Треба покласти край подібним спокусам “вільної любові”, додав він, просто незрозуміло, що зробилося із зулуською молоддю: вони стають дуже незалежними, розбещуються прикладом натальських зулусів, яким білі дозволяють безкарно робити, що завгодно.

Отже, позітхавши над сучасною звироднілістю, цей затятий старий консерватор, узявши дрібку тютюну, сердечно зі мною розпрощався і пішов, наспівуючи пісеньку, можливо, власного творіння, оскільки в ній мовилося про дочірню любов. Я із задоволенням всадив би йому пару куль у спину, але це було небезпечно. До того ж він був тільки виконавцем-урядовцем, типовим породженням залізного режиму зулуських царів того часу.

У зулусів мені ніяк не вдавалося дістати волів. Чув я, ніби один білий торговець обміняв своїх волів на молодих, оскільки його тварини почали кульгати або захворіли — не пам’ятаю. За чутками, вони невдовзі одужали; але ніхто не знав, де вони тепер. Нарешті, один дружній вождь порадив мені звернутися до Відкривача Доріг, тобто Зікалі, оскільки він був всезнайком, а волів продали в його краях.

Усе ще перебуваючи під враженням від Хоу-Хоу, я на той час уже облишив було думку відвідати старого знахаря; я помітив, що кожного разу він мені неодмінно нав’язував яку-небудь важку і неприємну пригоду. Проте остання новина примусила мене повернутися до попереднього плану, тим паче, що й у решти моїх волів з’явилися ознаки хвороби. Отже, порадившись із Хансом, я вирушив до Чорного Яру, куди було їхати два дні.

Під’їхавши до гирла цієї пустельної улоговини, я залишив Мавуна та Індука піклуватися про худобу, а сам, у супроводі Ханса, пішов до чаклуна.

Яр, звичайно, аніскільки не змінився, та все ж він, як завжди, вразив мене, неначе я побачив його вперше. Навряд чи в усій Африці знайдеться дикіша і похмуріша улоговина. Колись вірили, що кожна місцевість має свого генія або духа; в Чорному Яру мені завжди згадувалося це повір’я. Але який же геній мешкає в цій страшній розколині? На мою думку, якесь втілення — якесь невідчутну єство Трагедії, окаянна душа, чиї крила опустилися під тягарем неспокутуваного, несподіваного злочину.

Але навіщо вдаватися до міфів і уявляти невидимого мешканця, коли Зікалі — той, що Марно Народився, був жителем цієї могилоподібної прірви. Звичайно, він утілював Трагедію, і його сиву голову вінчали “несповідимі злочини”. Багато