У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Розмірковуючи так, я йшов угору ущелиною. За мною чимчикував вірний Ханс, ще більше за мене пригнічений довкіллям.
— Баасе, — сказав він раптом глухим шепотом, — баасе, чи не здається вам, що Відкривач Доріг — сам Хоу-Хоу, що зіщулився від старості на карлика, або що в нього переселився дух Хоу-Хоу?
— Ні, не думаю, — відповів я, — тому що у Зікалі пальці як у всіх людей, але я думаю, що він один може вказати, де знайти Хоу-Хоу, він або ніхто.
— Тоді, баасе, я сподіватимуся, що й він це забув, або що Хоу-Хоу відійшов на небо, де багаття горять без дров. Тому що, баасе, мені дуже не хочеться зустрітися з Хоу-Хоу; від однієї думки про нього у мене холоне в животі.
— Так, ти охочіше поїхав би в Дурбан і зустрівся б з пляшкою горілки, яка зігріла б тобі нутрощі, Хансе, а також і голову та відправила б тебе на тиждень до царства хмелю, — зауважив я принагідно.
Тут ми повернули за ріг і підійшли до краалю старого Зікалі… Як завжди, виявилося, що він на мене чекав, бо на варті стояв високий охоронець, який віддав мені честь, піднявши списа. Мені здається, Зікалі розсилав довкола розвідників: він завжди був чудово обізнаний, коли, звідки і навіщо я приходжу до нього.
— Батько Духів чекає на тебе, владико Макумазане, — сказав охоронець. — Він запрошує жовту людину, що носить ім’я Світло-в-темряві, супроводжувати тебе — і прийме вас негайно.
Я хитнув головою на знак згоди, і мене повели до воріт в огорожі, що оточувала великий будинок Зікалі. Він штовхнув їх держаком списа, і вони відчинилися, немов самі; ми зайшли у двір. З мороку вискочила якась тінь, закрила за нами ворота і зникла. Перед дверима будинку, зіщулившись біля багаття, сидів карлик. Він загорнувся в хутряний плащ. Його велика голова із сивим волоссям, що звисало на обидва боки, — зовсім як на зображенні Хоу-Хоу — нахилилася вперед. Вогонь, на який він пильно дивився, відбивався в його запалих очах. Десь півхвилини чаклун не помічав нашої присутності. Нарешті, не піднімаючи очей, він заговорив глухим, одному йому властивим голосом.
— Чому ти завжди так пізно приходиш, Макумазане, коли сонце вже Заходить і стає холодно в степу? Ти знаєш, я не переношу холоду, як усі старі, і я навіть не хотів тебе прийняти.
— Я не міг прийти раніше, Зікалі, — відповів я.
— Ти мав би почекати до ранку; або, можливо, ти боявся, що я помру за ніч, але я цього не зроблю. Я проживу ще багато ночей, Макумазане. Отже, ти тут, маленький білий блукачу, непосидючий, неначе блоха.
— Так, я тут, — відповів я роздратовано, — у тебе, Зікалі, який сидить на одному місці, немов жаба на камені.
— Хо-хо-хо! — засміявся карлик тим гучним реготом, що відлунював у скелях, від якого мене завжди мороз поза плечима пробігає. — Хо-хо-хо! Як легко тебе роздражнити. Стримуй свою злість, щоб вона не понесла тебе, як твої воли днями під грозою. Що тобі потрібно? Ти завжди приходиш, коли тобі щось потрібно від того, кого ти назвав одного разу старим шахраєм. Отже, я сиджу на місці, як жаба на камені? Звідки ти знаєш? Хіба блукає тільки тіло? Хіба дух не може блукати далеко-далеко — навіть на “небі Всевишнього” і в тій підземній країні, де, кажуть, можна знову зустріти померлих? Чудово, чого ж тобі треба? Стій, я сам скажу тобі, Макумазане. О, ти так погано пояснюєш, уявляючи, що говориш зулуською не гірше за тубільця; щоб говорити цією мовою, треба думати нею, а не вашою дурною тарабарщиною, в якій немає слів для багатьох понять. Гей, моє зілля!
Із будинку виринула чиясь постать, поставила перед карликом мішок із котячої шкури і подалася знову. Зікалі опустив у мішок свої пазуристі пальці, витягнув пожовклі від старості кості, недбало кинув їх перед собою на землю і лише тоді поглянув на них.
— Ба, — сказав він. — Я бачу щось щодо худоби; так, тобі потрібні воли, і ти сподіваєшся дістати їх тут. Який же ти приніс мені подарунок? Фунт солодкого заморського тютюну? (Тютюн я справді приніс, але тільки чвертку, а не фунт.) Тепер — маю рацію я щодо волів?
— Так, — сказав я здивовано.
— Це тебе дивує? Добре, я тобі поясню, звідки старий шахрай знає, що тобі потрібно. Адже в тебе волів убило блискавкою. Природно, що ти хочеш роздобути нових, тим паче, ті, що залишилися, — тут він кинув погляд на кістки, — поранені градом і хворі, здається, на червону водянку. Так, старому шахраю неважко здогадатися, що ти хочеш дістати волів. Тільки дурні тулузи пояснюють такі припущення чаклунством. А тютюн ти мені завжди приносиш. Знову — ніякого чаклунства.
— Ніякого, Зікалі, але як ти дізнався, що блискавка вбила волів?
— Як дізнався я, що блискавка вбила твоїх дишлових волів, Капітана і Німця? Хіба
