У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— І це все? — запитав я.
— Ні, не все. У визначений час веллу мають вибрати найвродливішу і знатну дівчину і в ніч повного місяця прив’язати її до скелі на березі острова. Потім вони мають відплисти, залишивши її одну, а вдосвіта повернутися.
— А що ж далі?
— Одне з двох, Макумазане: якщо дівчини не знаходять, значить, жертва прийнята, і веллу тріумфують.
Хоу-Хоу зі своїми жерцями дає їм спокій, і посіви їхні процвітають. Або ж жертва знехтувана, і дівчину знаходять розтерзаною на шматки. Тоді веллу плачуть і стогнуть — не за нею: Хоу-Хоу і слуги його будуть їх переслідувати весь рік, викрадаючи інших жінок і насилаючи на народ хвороби і голод. Тому Жертва Діви — у них велика урочистість.
— Весела релігія, Зікалі! Скажи, вона подобається цим веллу?
— А хіба яка-небудь релігія подобається хоч одній людині, Макумазане? Хіба сльози, нужденність, мор, грабіж і смерть подобаються тим, хто народжений на землі? Я чув, наприклад, що й ви, білі, терпите те саме, у вас є ваш власний Хоу-Хоу або диявол, що відкидає жертви і помщається вам. Подобається він вам чи ні, а ви йому на догоду влаштовуєте війни і ллєте кров, чините беззаконня, стверджуючи таким чином його владарювання на землі; ми чинимо так само, як і ви. А от якби ви і всі ми за вами повстали проти диявола, скинули його владу, він був би вбитий. А ми продовжуємо приносити йому в жертву чистих дівчат, чим же ми кращі за шанувальників Хоу-Хоу, які роблять те саме, рятуючи своє життя?
Віддаючи належне цьому запереченню, я покірно відповів:
— Я зовсім не вважаю, що ми кращі за них, — і, щоб перевести розмову на конкретнішу тему, додав: — А як же алмази?
— Алмази! Ага! Алмази, які, до речі, я вважаю одним із предметів вашого жертвопринесення вашому Хоу-Хоу. Чудово, у веллу дуже багато алмазів. Але цей народ не займається торгівлею і тому не знає їм ціни. Жінки використовують їх для прикрас, вплітають їх у волосся і вмазують у глиняне начиння, складаючи красиві узори. Здається, це каміння і ще інше — червоне — наноситься річкою. Діти збирають їх у прибережному піску. Стривай, я тобі зараз покажу їх — багато років тому мій посланець приніс мені, — і Зікалі плеснув у долоні.
Одразу ж, як і раніше, з’явився слуга і за наказом карлика приніс потертий шкіряний мішечок. Зікалі розв’язав його і подав мені.
У ньому справді були алмази, дрібні, але, зважаючи на їхній колір, найчистішої води. Траплялося серед них й інше каміння, мабуть, рубіни. На око я оцінив їхню вартість у двісті-триста фунтів. Роздивившись каміння, я простягнув їх назад Зікалі, але він замахав рукою і сказав:
— Залиш їх собі, Макумазане, мені вони не потрібні. А коли ти будеш в країні Хоу-Хоу — порівняй їх з тубільними, і ти переконаєшся, що я не збрехав.
— Коли я буду в країні Хоу-Хоу? — з обуренням перепитав я. — Де ж ця країна і як мені до неї потрапити?
— Це я скажу тобі завтра, Макумазане, не сьогодні, бо перш ніж витрачати даремно час і слова, я маю заздалегідь з’ясувати дві речі: по-перше, чи згоден ти туди рушити і по-друге, чи приймуть тебе веллу?
— Коли я отримаю відповідь на друге запитання, ми поговоримо про перше, Зікалі.
— Але що ти дуриш мене, Зікалі? Ці веллу, як я розумію, живуть далеко. Як же ти до ранку одержиш відповідь?
— Є шляхи, є шляхи, — відповів він неначе уві сні; його важка голова опустилася на груди, і він задрімав.
Я дивився на нього, поки це не набридло мені, і тоді, озирнувшись навколо, помітив, що вже стемніло.
У цей час почувся в повітрі писк, різкий, тонкий писк, який належить щурам.
— Дивися, баасе, — прошепотів Ханс переляканим голосом, — летять його духи, — і він показав угору.
Високо над моєю головою, немовби спускаючись з неба, ширяли якісь ширококрилі тварюки. Їх було три. Вони спускалися колами, дуже швидко, і незабаром я роздивився, що це були кажани — величезні зловісні миші. Вже вони кружляли над нами так низько, що двічі зачепили крилом моє обличчя; огида охоплювала мене при таких дотиках. Вони пронизливо пищали над самим моїм вухом. Я зціпив зуби.
Ханс пробував відбитися від однієї з них, але вона вкусила його за палець, він скрикнув, напнув капелюха на голову і засунув руку в кишеню. Тоді ми звернули свою увагу на Зікалі. Стрімкою спіраллю закрутилися вони над ним, звужуючи кола, і, нарешті, два опустилися йому на плечі і запищали йому щось у вуха, а третій підвісився до його
