У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Зікалі прокинувся. Очі його горіли. Кістлявою рукою він гладив кажанів, немов маленьких пташок. І мені здалося, що з тварюкою, яка повисла на його підборідді, він розмовляє якоюсь незрозумілою мовою, а вона цвірінькає у відповідь.

Раптом карлик змахнув руками, і всі знялися і зникли в мороці.

— Я приручаю кажанів, — пояснив він і додав: — Приходь завтра вранці, Макумазане, можливо, я зможу повідомити тобі, чи згодні веллу на твій приїзд; якщо так, то я покажу тобі шлях до їхньої країни.

Коли ми пробиралися в темряві похмурою логовиною, Ханс запитав:

— Що це за тварюки висіли у Зікалі на плечах і на підборідді?

— Кажани — дуже великі. А що? — поцікавився я у свою чергу.

— О, баасе, я думаю, що це його слуги, яких він посилає до племені веллу.

— Значить, ти віриш у веллу і хоухойа, Хансе?

— Так, баасе, і більше того — я вірю, що ми вирушимо до них, тому що Зікалі цього хоче, а хто може опиратися волі Відкривача Доріг?

Мені не спалося тієї ночі. Годину за годиною в нічній тиші, що лише зрідка переривається випадковим криком нічного яструба або гучним звуком павіана, я обмірковував незвичайну розповідь про веллу і Хоу-Хоу. Вона була якоюсь безглуздою. І все-таки — все-таки, в таємничій Африці так багато дивних народів, і багато хто дотримується найдикіших релігій і марновірств. Правда, чому не припустити можливості, що віковічні марновірства породили щось конкретне?

А якщо Хоу-Хоу існує — чи хотів я зустрітися з ним віч-на-віч? і так і ні. Я завжди усім цікавився, і мені видавалося вельми принадним побачити щось таке, чого не бачила жодна біла людина, і ще привабливіше битися з чудовиськом і його вбити. В моїй уяві поставало чучело Хоу-Хоу, виставлене в Британському музеї з написом на п’єдесталі:

Застрелений у Центральній Африці

Алланом Квотермейном, есквайром.

Зі скромного невідомого мисливця я відразу стану знаменитим. У “Графіку” буде поміщений мій портрет. Я стою на повний зріст, поставивши ногу на груди переможеного Хоу-Хоу.

Оце слава! Але тільки, здається, не завжди буває приємно зустрічатися з Хоу-Хоу, і справа може обернутися інакше; його нога може опинитися на моїх грудях, і він відірве мені голову, як на картині в печері. Що ж, у такому разі ілюстровані видання нічого не надрукують із цього приводу.

Ох, про що я думаю? Зікалі просто все придумав. Проте розповідь чаклуна примарно нагадувала мені щось чуте в дитинстві. І раптом я відразу пригадав. Мій освічений батько мав книгу грецьких оповідей. Там була легенда про одну пані, на ім’я Андромеда, дочку царя, який під тиском народу, аби уникнути біди, прив’язав її до скелі в жертву морському чудовиську. Але в критичний момент з’явився Персей — герой, якому допомагали чарівні сили, — і вбив чудовисько, а царівну взяв собі за дружину.

Ця розповідь про Хоу-Хоу була абсолютно тотожна. Дівчину прив’язували до скелі; з моря — або, точніше, з озера — з’являється чудовисько, захоплює її, і всі убезпечені від біди. Мабуть, думав я, стародавній міф потрапив якось до Африки. Тільки тут не було Персея, і роль героя, очевидно, призначалася мені. Якщо так, що ж мені робити з дівчиною? Повернути вдячним родичам, тому що одружуватися на ній зовсім не входило у мої наміри. Ох, я зовсім очманів від дурних думок! Треба спати, сп…

За дві хвилини (або так мені здалося) я знову прокинувся, думаючи вже не про Андромеду, а про пророка Самуїла, дивуючись, чому мені спав на думку цей суворий патріарх і священик? Проте, добре знаючи Старий Заповіт, я пригадав обурення державного провидця, коли він почув рев амаликитянських биків, яких Саул побажав віддати з’їсти народу. Як описували б цю подію зулуси?

У вухах моїх теж пролунало ревіння волів. Я висунув голову і побачив вісімнадцять прекрасних упряжних биків, яких