Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Сюди, товаришу професор, — пропустила вона лікаря вперед. — Допоможіть.

Лікар був дуже схожий на Айболіта, от хіба що без халата, і на саквояжі у нього не було червоного хреста.

— На що скаржитесь? — спитав він Женьку.

— Я не скаржуся,— відсахнувся той і прошмигнув за двері на балкончик. Женька боявся лікарів.

— Це я скаржуся,— поспіхом промовила тітка Клава, показуючи пальцем на Михайла.— На нього. Перегрівся!

— Ага...— професор відкрив саквояж. Всередині несподівано пискнуло щось живе.

Тітка Клава здригнулася, а Михайло підвівся і заглянув. У саквояжі були якісь папери, стетоскоп і стояла клітка з морською свинкою.

— І у мене нещодавно жила морська свинка,— радісно повідомив Михайло.

— Втекла? — спитав професор.

— Подарував. У шкільний живий куток.

— Нам не можна,— промовив професор. — Наука.

— Я розумію, — солідно кивнув Михайло. — Генетика?

Професор теж кивнув:

— Мутації,— і сів поряд на стілець.

Так розмовляли вони дуже серйозно, забувши про тітку Клаву. А Женька витріщив на них очі в «ілюмінатор».

— ...Другий рік б'ємося, — охоче розповідав професор.

Він жваво розгортав якісь графіки, показував Михайлові, той з цікавістю дивився, про щось запитував. Тітка Клава вражено дивилася на них, нічого не розуміла, і їй чулося тільки безперервне: ж-ж-ж-ж... А крізь гудіння проривалися загадкові слова: «Повторний дослід... пересадку... лабораторні дослідження...»

— А що тепер робити? — голосно промовила вона. — Я дуже хвилююся!

Професор і Михайло, змовкнувши, здивовано підвели голови.

— Так-так,— схаменувся професор.— Забалакався. Сідайте, — сказав він тітці Клаві.

Вона слухняно сіла. Він узяв її за руку і витяг на ланцюжку з кишені годинник-цибульку. Постежив за секундною стрілкою, дзвінко клацнув кришкою і швиденько виписав рецепт.

— Ось, приймати по чотири рази на день. До побачення... До побачення, юначе. Був дуже радий познайомитися... З акселератом...— він пожував губами, усміхнувся.— Вам більше гуляти треба.— І вийшов.

Тітка Клава, яка не встигла навіть і рота роззявити сиділа як приклеєна на стільці і безглуздо дивилася ні рецепт.

Михайло поглянув.

— Валеріанус, — прочитав він. — Краплі валеріанові дуже заспокоюють.

— Добра людина,— розчулилася тітка Клава.— Ви про що з ним розмовляли?

— Про нуклеїнові кислоти,— відповів Михайло.— Я про них в «Знание — сила» читав.

— В «Известиях» теж було,— згадала тітка. — Це щось зв'язане з живими клітинами, так? — І раптом розсердилася: — Ану, марш на вулицю! Що тобі професор сказав? Сидить тут у чотирьох стінах, немов симулянт!

Михайло прожогом кинувся з кімнати.

А тітка Клава підійшла до шафки. Взяла пляшечку валеріанки і почала капати на ложечку.

 У цей день вони ще багато чого встигли зробити. Подружилися з сторожем старої пристані: допомогли йому пофарбувати білою олійною фарбою дві віконні рами у сторожці, поки він сидів на даху та латав діри толлю, прихильно поглядаючи крізь шпарини покрівлі на помічників всередині будиночка. А познайомилися вони дуже просто. Сторож фарбував рами, бурчав на «таке життя»: і дахом, мовляв, треба зайнятися, і вікнами, а у нього тільки дві руки, і сторожка, мовляв, не на сторожку схожа, а на «лігво Змія Горинича». Михайло і Женька саме проходили мимо.

— Хочете, допоможемо? — великодушно запропонував Михайло.

— А вмієш? — засумнівався сторож.

— Та ми з батьком в Дороховому, під Москвою, садовий будиночок побудували самі! — сказав з гордістю Михайло.

— Тримай, — сторож сперечатися не став і квапливо простягнув йому банку з фарбою і пензля.

— Треба дуже! — запізніло заскиглив Женька. — У нас своїх турбот повний рот! А шлюпка?

— Ти, Женько, безглуздий ледар,— зауважив Михайло.— Ми йому допоможемо, а він — нам.

— Це що ж? — зупинився сторож, який було вже поліз на дах.— Баш на баш?

— Ні,— засміявся Михайло.— Але... Ми, відверто кажучи, хотіли у вас якихось дощечок попросити... Із старих човнів,— із запалом підкреслив він.— Все одно їх палять! А вони хоч і старі, але не зовсім. Є що з деталей вибрати, ну, фальшборт там підходящий або шпангоут який. А ще я бачив: непотрібна шпаклівка валяється, шматки смоли! пропадають! А ми їх у справу!

— Хм...— вимовив сторож.— А коли не дам, не допоможете?

— Ні, — дуже щиро заявив Женька.

Михайло гнівно поглянув на нього і твердо сказав:

— Допоможемо. Якщо напросилися, значить, допоможемо.

— Ну, тоді допомагайте,— таємниче гмикнув сторож.

Женька просто замучив Михайла, поки вони допомагали:

— Напросився... Хто тебе за язик довгий тягнув?... Розумний...

Зате коли сторож після роботи особисто віддер від старого яла «майже новий» фальшборт і вручив їм, Женька з удаваною байдужістю сказав Михайлові:

— А ти хотів задарма працювати.

Сторож, видно, захоплений Женьчиною мудрістю (в усякому разі, Женька саме так вважав), подарував їм залишок фарби разом із банкою і дав на користування пензля.

— Обов'язково поверніть, пензель у мене оприбуткований, — немов вибачаючись, промовив він. — Коли що треба, приходьте знову, будь ласка,— він широко показав рукою на «кладовище» човнів,— знайдемо.

— А ви нас знову не примусите працювати? — поцікавився Женька.

Михайло дав