Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов
— Що, жарко? — піт заливав Михайлові обличчя, все навкруги розпливалося перед ним, в очах стрибали якісь білі цятки і вибухали червоними фонтанчиками.— Звикай до труднощів! Коли попливемо до Талліна, нам буде не легше — не думай.
— А я вже давно... не думаю,— насилу відповів Женька. — Не можу... думати... Все! — несподівано голосно скрикнув він і почав зривати з себе шарф і розстібати ґудзики на кожусі.— Божеволію!
Підійшов патруль.
— Ти Мишко? — з переляканою сміливістю спитала дівчинка.
— Ну, я, — цятки в очах перестали стрибати, і Михайло побачив перед собою у хиткому мареві піонерський патруль.
— Іди за нами до дитячої кімнати міліції,— наказала дівчинка і, поглянувши на своїх, знову покрутила пальцем у повітрі.— Я ж казала, вони тут усі...
— Навіщо? — здивувався Михайло і важко сів на валун. Сліпучі цятки знову замиготіли в очах.
— Там розберемося,— відповіли йому.
— Пішли! — розсердився Михайло.
Він скочив. І раптом похитнувся.
— Ти що, хворий? — зовсім злякалася дівчинка.
— Ні,— відповів він і знепритомнів.
Женька, який поблажливо глянув на нього, недбало зауважив приголомшеному патрулю:
— Слабкіший за мене виявився... Чого очі витріщили? — раптом закричав він.— Додому несіть! А то відповідати будете! У дитячій кімнаті міліції!
«Ненормальні»Піонерський патруль, хитаючись від утоми, вніс на руках Михайла у двір. Борис з приятелями, які підглядали крізь щілини паркана, задоволено перезирнулися.
Хлопці і дівчинка поклали «бездиханне» тіло на ґанок, і Борис розвеселився:
— Оце відпрацювали! З доставкою додому!
З хати вибігла тітка Клава:
— Боже ти мій! Живий?
— Сонячний удар,— промовила дівчинка.
— Бреше,— з захопленням вигукнув Борис. — Удар... але не сонячний.
Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.
— Пішли! — сказав Борис.— Більше тут дивитися нема чого.
Пішов і патруль...
— Я ж казала,— сипала словами дівчинка, знову крутячи пальцями у повітрі.— Вони усі з глузду з'їхали. І ті, і ці.
Тітка Клава вилила на Михайла відро води. Він опам'ятався, сів і помотав головою.
— Що скоїлося? — спитали з-за сусідньої огорожі занепокоєні відпускники.
— Нічого, — буркнула тітка Клава. — Хлопчик перегрівся.
І тут прийшов Женька у шапці і кожусі, зігнувшись під тягарем Михайлової одежі.
— Жах! — зойкнула тітка Клава.— Торік сюди землетрус з Туреччини докотився, і то такого не було!
— Бачила? — тихо промовив за огорожею товстий чоловік до своєї не менш товстої дружини, яка тримала за руку опецькуватого нащадка.— Діти в сусідів явно ненормальні.
— Вася, збирай речі,— так само тихо сказала йому дружина, — у нас дитина.
— Ми також їдемо,— пошепки заявила друга пара з дитиною.
— Ану додому! Швидко! — наказала тітка Клава і згребла в оберемок кожухи.— Ну, Михайле... А з тобою, Євгене, ми окремо поговоримо, ось приїдуть татко з мамою! Добре, що скриню не виніс!
— Зате я більш витривалий! — похвастався Женька. Не зважаючи ні на які протести, тітка Клава відразу поклала Михайла в ліжко.
— Ти у мене нікуди сьогодні не підеш. Ти теж вдома посидь! — гримнула вона на Женьку.
— Та я здоровий,— образився Михайло.— Випадкові сталося.
— Лежи, лежи, не хвилюйся... Тисячу разів казала, попереджала: не жартуйте з сонцем!
— Ну, можна, я піду погуляти, — благав Михайло.
— І я,— вторив Женька.
— Нізащо,— тітка Клава рішуче підвелася.— Я за лікарем. — Клацнув ключ у замку, і залунали квапливі крок вниз по сходах. Михайло скочив з ліжка і про всяк випадок посмикав ручку дверей. Ні, двері були надійно замкнені.
— З розгону ми вдвох можемо висадити,— глибокодумно вимовив Женька.
— Ну, ні,— сказав Михайло.— Тоді нас і завтра не випустять.
— Та чого там завтра, — так само глибокодумно вимовні Женька.— Ніколи.
— А ти все-таки витривалий. Міцніший за мене в спеку,— признався Михайло.
Женька розцвів од похвали:
— Я з дитинства на півдні живу!
— Але ти за мене не бійся, я ще загартуюся,— запевнив його Михайло.
— Звичайно, звичайно,— підтакнув Женька. — Я тебе навчу.
— Як? — зацікавився Михайло.
— Ну як...— замислився Женька і, просяявши, відповів: — Як-небудь.
Внизу почулися голоси.
— Товаришу професор, ви тільки не ображайтеся, я ж до вас як до спеціаліста, хоч ви і по сусідству відпочиваючий,— казала комусь тітка Клава.
— Нічого, нічого, будь ласка,— бадьоро відповів літній голос.
Михайло вмить пірнув у постіль. Заскрипіли сходи.
— Добре тут у вас,— зупинився на балкончику сивенький невисокий чоловік.— Як на капітанському містку.
Він посмикав двері і притиснув обличчя до круглого віконця, підсліпувато вдивляючись у глибину кімнати.
— Тут, здається, замкнено... І нікого нема...
— Як-то нема?! — схвилювалася тітка Клава.— Невже втекли?! Я ж замкнула!
Вона гарячково взялася крутити ключем у замку.
— Вони такі... Особливо Михайло. Крізь стіну пройти може! І Женька такий же пройдисвіт!
Женька засміявся. Почувши сміх,