У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Я — лігоніні (капітан) загону мазаїв. Ми вистежили цих трьох білих людей, — він вказав на сера Генрі, Гуда і мене, — але вони сховалися від нас. Ми посварилися з ними і вирішили вбити їх! Стежачи за цими людьми, сьогодні вранці ми спіймали двох чорних людей, одну чорну жінку, білого віслюка і білу дівчинку. Одну чорну людину ми вбили — ось її голова! Друга втекла. Чорна жінка, біла дівчинка і білий віслюк у нас. Ми взяли їх і привели сюди. На доказ цього я приніс сюди кошика. Скажи мені, це кошик твоєї доньки?

Містер Мекензі кивнув головою.

— Добре! Ми не сварилися з тобою і твоєю дочкою і не бажаємо турбувати тебе, хоча ми взяли твою худобу — двісті сорок голів! Стане в нагоді для наших батьків33.

Містер Мекензі застогнав, оскільки високо цінував свою худобу, яку дбайливо беріг і вирощував.

— Окрім худоби, ми нікого не чіпатимемо; потім, — додав він простодушно, поглядаючи на стіну, — з цього місця важко дістати кого-небудь! Але ці люди — інша справа. Ми’стежили за ними дні і ночі і маємо вбити їх. Якщо ми повернемося до себе в крааль, не убивши їх, всі дівчата сміятимуться з нас. Будь-що вони мають померти. Хай чують тепер твої вуха мою умову! Ми не чіпали білу дівчинку. Вона дуже красива, і дух її сміливий. Віддай нам одного з цих трьох людей, — життя за життя! Ми віддамо тобі дівчинку і з нею також чорну жінку. Прекрасний обмін, біла людино! Ми просимо віддати тільки одного з трьох, ми знайдемо іншу нагоду вбити тих двох. Я вважаю за краще взяти ось цього товстого, — він вказав на сера Генрі, — він має вигляд силача і не так скоро помре!

— А якщо я скажу, що не видам жодного? — запитав містер Мекензі.

— Не кажи так, біла людино, — відповів воїн. — Тоді донька твоя помре, а чорна жінка говорить, що в тебе тільки одна дитина. Якби вона була старша, я взяв би її до себе, але вона дуже мала, і я вб’ю її своєю рукою, ось цим списом! Ти можеш прийти і подивитися, якщо хочеш! Ось тобі моє слово! — дикун голосно засміявся.

Увесь цей час я міркував і дійшов висновку, що маю замінити Флосі. Я боявся тільки непорозуміння. У моєму рішенні не було нічого героїчного. Це була справа простого здорового глузду і справедливості. Моє старе, непридатне життя нікому не потрібне, а дівчинка тільки починала жити. Її смерть убила б її батьків, а за мною нема кому горювати. Навпаки, кілька добродійних установ пораділи б моїй смерті.

Тим більше, дорога, мила дитина заради мене потрапила в таку халепу! Крім того, чоловікові легше зустріти смерть у такій жахливій формі, аніж слабкій, ніжній дитині. Я не боягуз і від природи смілива людина, але мій план полягав у тому, щоб виручити перш за все дівчинку з біди, а потім убити себе, сподіваючись, що Всемогутній Бог пробачить мені самогубство за таких виняткових обставин. За кілька секунд усі ці думки промайнули в моїй голові.

— Добре, Мекензі, — сказав я, — скажи дикуну, що я буду викупом за Флосі, але я ставлю умову, щоб вона була вдома, перш ніж вони вб’ють мене!

— Ні! — вигукнули разом і сер Генрі, і Гуд. — Це неможливо!

— Ні, ні, — заперечив місіонер, — я не забрудню своїх рук людською кров’ю! Якщо Богу бажано, моя доня помре, нате Його свята воля. Ви хоробра і благородна людина, Квотермейне, але я вам не дозволю зробити це!

— Якщо іншого виходу немає, я зроблю це! — сказав я рішуче. — Це складно, — сказав містер Мекензі, звертаючись до лігоніні, — ми подумаємо! Удосвіта ми дамо відповідь!

— Добре, добре, біла людино! — відповідав недбало дикун. — Тільки пам’ятай, якщо запізнишся з відповіддю, твоя дитина ніколи не розцвіте пишною квіткою, я вб’ю її ось цим списом! Я міг подумати, що ти хочеш пожартувати і напасти на нас сьогодні вночі, та я знаю, що всі твої люди пішли, тут у тебе тільки двадцять чоловік. Де ж” твоя мудрість, біла людино, залишати при краалі так мало воїнів! Ну, на добраніч, прощавай! На добраніч вам, білі люди, ваші очі я скоро закрию назавжди! Зранку я чекатиму відповіді! — обернувшись до Умслопогаса, що стояв позад нього, він вимовив: — Відчини мені двері, приятелю!

Це було занадто для старого вождя, який втрачав терпіння. Останні десять хвилин він не міг стояти спокійно і готовий був кинутися на дикуна. Поклавши свою довгу руку на плече воїна, він так шарпнув його, що той опинився віч-на-віч з ним.

Наблизивши своє обличчя до озлобленого мазая, він сказав тихим голосом:

— Бачиш ти мене?

— Так, приятелю, я бачу тебе!

— А це бачиш? — він закрутив сокирою перед його очима.

— Так, приятелю, я бачу цю іграшку. Що