У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Я боюся, що це марно! — відповів він. — Вона, можливо, пішла за п’ятнадцять миль, і хто може сказати, який шлях вона обрала. Тут усюди пагорби! — він вказав на довгий ряд підвищень, що тяглися паралельно течії річки Тани і поступово спускалися в покриту чагарником рівнину на відстані п’яти миль від будинку.

Я запропонував піднятися на велике дерево і оглянути околиці у підзорну трубу. Ми так і зробили, крім того, містер Мекензі наказав своїм людям піти пошукати сліди Флосі. Підйом на дерево був не особливо зручний навіть мотузяними сходами, але Гуд швидко і вправно першим здерся туди. Діставшись вершини дерева, ми зійшли на майданчик із дощок, перекинутих з одної гілки на іншу, на якому легко могла поміститися дюжина людей. Краєвид із майданчика відкрився мальовничий. У всіх напрямах кущі здавалися величезними хвилями, що розійшлися на цілі милі, і далеко, наскільки сягало око, там і тут перетиналися яскравою зеленню оброблених полів або сяючою поверхнею озер. На північному сході Кеніа піднімала свою могутню голову, і ми могли бачити, як річка Така звивалася, немов срібляста змія, біля її підошви і текла далі в океан. Це — чудова, дивовижна країна, яка чекає руки цивілізованої людини, щоб розвинула її виробництво. Але ми не помітили ніяких ознак Флосі та її віслючка і зійшли з дерева засмучені.

На веранді я знайшов Умслопогаса. Він гострив свою сокиру маленьким брусочком, який він завжди носив із собою.

— Що ти робиш, Умслопогасе? — запитав я.

— Пахне кров’ю, — була відповідь, — я поспішаю нагострити сокиру!

По обіді ми знову здерлися на дерево і оглянули всю околицю, але безуспішно.

Коли ми злізли, Умслопогас все ще гострив свою Інкозі-каас, хоча сокира була гостра, як бритва. Альфонс стояв перед ним і дивився на нього із страхом і захопленням. Справді, сидячи навпочіпки, за звичаєм зулусів, Умслопогас справляв страшне враження своїм диким, але осмисленим обличчям, невпинно гострячи свою вбивчу сокиру.

— О, чудовисько, жахлива людина! — вигукнув маленький француз, сплеснувши руками. Погляньте на його голову! Неначе у крихітного бебі! і хто тільки вигодував таке дитинча! — він вибухнув сміхом. Якусь мить Умслопогас дивився на нього, і злий вогник зажеврів у його очах.

— Що базікає ця “буйволиця”? — так називав Альфонса Умслопогас через його жіночні рухи і маленький зріст. — Хай він буде обережнішим, або я обламаю йому роги. Стережися ти, маленька мавпо, стережися!

На біду, Альфонс продовжував сміятися з “кумедного чорного пана”.

Тільки-но я хотів попередити його, як раптом зулус скочив із веранди, підбіг до нього з обличчям, спотвореним люттю, і почав крутити свою сокиру над головою француза.

— Припиніть! — закричав я французу. — Стійте спокійно, якщо вам дороге життя! Він уб’є вас!

Сумніваюся, щоб Альфонс, остаточно переляканий, чув мене. Потім відбулися дивні маніпуляції з сокирою. Спочатку сокира літала над головою нещасного, майже торкаючись її. Зненацька рух її змінився: вона почала літати буквально кругом усього тіла Альфонса, не ближче кількох дюймів, але не зачіпаючи його. Це було дивне видовище: маленька людина, яка скоцюрбилася, не сміючи рушити з місця, боячись неминучої смерті. Його чорний кат продовжував крутити біля нього сокирою, згори, праворуч, ліворуч, кругом усієї маленької людини. Понад хвилину тривало це, потім я побачив, як щось блискуче торкнулося обличчя Альфонса, і щось чорне впало на землю. Це був кінчик франтівських вусів маленького француза. Умслопогас зіперся ліктем на свою сокиру і голосно засміявся, а Альфонс, пригнічений страхом, упав на землю. Ми стояли і дивилися, вражені цим надприродним мистецтвом володіння зброєю.

— “Інкозі-каас” дуже гостра! — сказав зулус. — Удар, що відрубав ріг буйвола, міг би розрубати людину з голови до п’ят. Рідко хто вміє так ударити, як я. Дивися, маленька “буйволице”! Чи добра я людина, якщо сміюся тепер? Ти був на волосинці від смерті. Не смійся знову! Я все сказав!

— Навіщо ти викидаєш такі коники? — обурено запитав я дикуна. — Ти, мабуть, схиблений! Ти міг убити людину!

— Ні, Макумазане, я не вб’ю! Тричі, поки сокира літала, недобрий дух шепотів мені, щоб я покінчив з ним, але я не послухав його. Я пожартував, але “буйволиця” недобре робить, що насміхається з мене. Тепер я піду робити щит, я чую, що пахне кров’ю, Макумазане! Справді, пахне кров’ю! Хіба ти не помічав перед битвою, як з’являються на небі шуліки? Вони чують запах крові, Макумазане, а моє відчуття ще гостріше. Я йду робити щит!

— Цей ваш дикун досить неприємна особа! — сказав містер Мекензі, який був свідком всієї сцени. — Він налякав Альфонса, подивіться! — місіонер вказав на француза, який весь тремтів, зблід і прямував до будинку. — Я не думаю, що він ще сміятиметься над “чорним паном”.

— Так, — зазначив я, — у нього злі жарти! Коли він розсердиться, це біда, але в нього вельми добре серце! Я пам’ятаю, як кілька років тому він нянькував цілий тиждень хвору дитину. У нього дивний характер, але він правдивий і вірний товариш у небезпеці!

— Він запевняє, що пахне кров’ю, — заперечив містер Мекензі, — сподіваюся, що він помиляється. Я страшенно