У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Я навчаюся — батько вчить мене латині, французькій мові й арифметиці!

— Ви не боїтеся цих дикунів?

— Боятися? О ні, вони не чіпають мене. Я думаю, вони вірять, що я “Нгої” (божество), тому що в мене біла шкіра і золотисте волосся. Погляньте! — вона дістала своєю маленькою ручкою за корсажем сукні маленький револьвер у вигляді діжечки. — Я завжди ношу його з собою зарядженим, і якщо хтось чіпатиме мене, я вб’ю його! Одного разу я вбила леопарда, який кинувся на мого віслюка. Він перелякав мене, але я вистрілила йому у вухо, і він упав мертвим. Шкура цього леопарда лежить замість килима біля мого ліжка. — Погляньте тепер сюди! — продовжувала вона голосом, що змінився, вказуючи вдалину. — Я сказала вам, що в мене є друзі, ось один із них!

Я глянув в тому напрямку, куди вона показувала, і побачив прекрасну гору Кеніа. Гора майже завжди ховалася в тумані, але тепер її промениста вершина сяяла здалеку, хоча підніжжя ще огортав туман. Вершина, підіймаючись на 20 000 футів, здавалася якимось маревом, що висить між небом і землею. Важко описати урочисту велич і красу білої вершини.

Я дивився на неї разом із дівчинкою і відчував, що серце моє прискорено б’ється, і величні й дивні думки осявають мозок, як проміння сонця іскриться на снігах гори Кеніа. Тубільці називають гору “Божим перстом”, і це імення, як видається мені, свідчить про вічний мир і урочисту тишу, що панує там, у цих снігах. Мимоволі згадалися мені слова поета: краса — це радість кожної людини! І я вперше зрозумів усю глибину його думки. Хіба не відчуває людина, дивлячись на величну, покриту снігом гору, цю білу гробницю збіглих сторіч, власну нікчемність, хіба не возвеличує Творця в серці своєму? Так, ця вічна краса радує серце кожної людини, і я розумію маленьку Флосі, яка називає гору Кеніа своїм другом. Навіть Умслопогас, старий дикун, коли я вказав йому на сніжну вершину, висловився так: “Людина може дивитися на неї тисячу років і ніколи не надивиться!” Його поетична думка забарвилася своєрідним колоритом, коли на додачу він протяжно, неначе сумно заспівав, що після смерті бажав би, щоб його дух навічно відійшов на сніжно-білу вершину, овіяну диханням свіжого гірського вітру, осяяну яскравим світлом, і міг би вбивати, вбивати, вбивати!..

— Кого вбивати, старий кровожерцю? — запитав я.

Він замислився.

— Тіні людей! — нарешті відповів він.

— Ти хочеш продовжувати вбивати навіть після смерті?

— Я не вбиваю, — відповідав він поважно, — я б’ю під час бою. Людина народжена, щоб убивати. Той, хто не вбиває — жінка, а не чоловік! Народ, який не знає вбивства, — плем’я рабів. Я вбиваю людей у битві, а коли я сиджу без битви “в тіні”, то сподіваюся вбивати! Хай буде проклята навіки моя тінь, хай промерзне до кісток, якщо я перестану вбивати людей, неначе бушмен, коли у нього немає отруєних стріл! — і він пішов, сповнений власної гідності. Я засміявся йому вслід.

У цей час повернулися люди, послані нашим господарем ще рано-вранці довідатися, чи немає в околицях слідів мазаїв, і оголосили, що обійшли на 15 миль усе навколо і не бачили жодного дикуна. Вони сподівалися, що дикуни облишили переслідування і пішли до себе. Містер Мекензі, мабуть, зрадів, дізнавшись про це, втім, як і ми, оскільки мали достатньо турбот і тривог від мазаїв. Загалом, ми вважали, що дикуни, знаючи, що ми благополучно добралися до місії, не ризикнули напасти на нас тут і облишили переслідування. Про те, що наші припущення були помилкові, ми переконалися згодом!

Коли містер Мекензі з Флосі пішли спати, Альфонс, маленький француз, прийшов до нас, і сер Генрі просив його розповісти, як він потрапив до Центральної Африки. Він розповів нам усе такою страшною мовою, що я не беруся відтворювати її.

— Мій дідусь, — почав він, — був солдатом і служив у гвардії ще при Наполеоні. Він був у війську при відступі з Москви і харчувався цілі 10 днів халявами своїх чобіт і чужих, які він украв у товариша. Він любив випити і помер напідпитку. Пам’ятаю, я барабанив об його труну… Мій батько…

Тут ми перебили його, попросивши розповісти про себе і дати предкам спокій.

— Добре, панове! — заперечив маленький кумедний чоловічок, чемно вклоняючись. — Я хотів тільки наголосити, що військові здібності неспадкові. Мій дід був прекрасний чоловік, шести футів зросту, міцної статури силач і мав чудові вуса. До мене перейшли тільки ці вуса, і більше нічого. Я, панове, кухар і народився в Марселі. У цьому милому місті я провів щасливу юність. Роками я мив посуд у готелі “Континенталь”. То були золоті дні! — додав він, зітхаючи. — Я — француз, і не дивно, панове, що я поклоняюся красі! Я обожнюю красу. Панове, ми милуємося трояндами в саду, але зриваємо одну з них. Я зірвав одну троянду, панове! Та вона боляче вколола мені палець. Це була чарівна служниця, Анета, з чудовою фігуркою, ангельським личком, але її серце! Я хотів би володіти ним, хоча воно чорне і жорстке, як книга в шкіряній палітурці. Я кохав її безтямно, обожнював її до відчаю. Я захопився нею. Ніколи я не готував так чудово, як тоді, коли Анета, люба Анета усміхалася мені! Ніколи, — голос його урвався через ридання, — ніколи не буду я так добре куховарити!

Він залився гіркими сльозами.

— Годі! Заспокойтеся! — вимовив сер Генрі, дружньо поплескавши його по спині. — Невідомо, що може