У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Альфонс перестав плакати і потер собі спину.

— Пан думає, звичайно, втішити мене, але рука в нього важка. Продовжую: ми кохали одне одного і були щасливі. Пташки у своєму гніздечку не були щасливішими за Альфонса і його Анет. І рантом гримнув грім! Панове вибачать мені, що я плачу. Моє горе було надто велике. Фортуна помстилася мені за володіння серцем Анети. Настала важка хвилина. Мене забирали в солдати! Я втік, але був спійманий грубими солдатами, і вони били мене прикладами рушниць, доки мої вуса від болю не стали сторч. У мене був двоюрідний брат, торговець тканинами, дуже некрасивий.

“Тобі, кузене, — сказав я, — тобі, в жилах якого тече героїчна кров наших предків, я доручаю Анету. Бережи її, поки я завойовуватиму славу в кривавих боях!”

“Будь спокійний! — відповів він. — Я все зроблю!” І він зробив, як виявилося згодом.

Я пішов, жив у бараках і харчувався рідким варивом. Я — освічена людина, поет за вдачею, я багато потерпав від грубості оточуючих. Був у нас один сержант і мав тростину. Ой, ця палиця! Ніколи я не забуду її!

Одного разу вранці прийшли новобранці. Моєму батальйону наказали вирушати в Тонкій. Лютий сержант та інші грубі чудовиська зраділи. Я навів довідки про Тонкій. Там жили дикі китайці, які розпорюють людям животи. Мої артистичні здібності, — тому що я артист, — повстали проти думки, що мені можуть розпороти живота. Великі люди ухвалюють великі рішення. Я поміркував і зрозумів, що не хочу мати розпорений живіт, і дезертирував. Переодягнутий старим, я добрався до Марселя, пішов до кузена і знайшов там Анету. Це було якраз під час збирання вишень. Вони вибрали собі велику гілку вишневого дерева, повну вишень. Мій кузен поклав одну вишню собі в рота, Анета з’їла кілька. Вони обривали гілку, доки їхні губи зустрілися і о, жах! Вони поцілувалися! Гра була дуже цікава, але сповнювала моє серце люттю. Героїчна кров предків закипіла в мені. Я кинувся в кухню, вдарив кузена своєю милицею. Він упав, я вбив його. Анета закричала. Прибігли жандарми. Я втік, дістався до гавані і сховався на кораблі, який ішов у море. Капітан знайшов і побив мене, але не висадив на берег, тому що я чудово йому куховарив, куховарив усю дорогу до Занзібару. Коли я попросив заплатити мені, він штовхнув мене ногою. Героїчна кров діда знову закипіла в мені. Я показав йому кулака і присягнувся помститися. Він знову штовхнув мене. У Занзібарі на нас чекала телеграма. Я прокляв людину, яка винайшла телеграф, і проклинаю тепер. Мене арештували за дезертирство і за вбивство. Я втік із в’язниці, довго ховався і, нарешті, натрапив на людей доброго пана кюре. Вони привели мене сюди. Я весь переповнений своїм горем, але не повернуся до Франції. Краще ризикувати життям у цьому жахливому місці, ніж познайомитися з в’язницею!

Він замовк, а ми задихалися від сміху, відвернувшись від нього.

— О, ви плачете, панове! — сказав він. — Не дивно! Це така сумна історія!

— Мабуть, героїчна кров ваших предків тріумфуватиме ще раз, — сказав сер Генрі, — мабуть, ви ще будете великою людиною! А тепер час спати! Я втомився до смерті. Ми всі погано спали минулої ночі!

Ми пішли. Які дивні здавалися нам охайні кімнати і білосніжні простирадла після наших недавніх пригод!

Наступного ранку, коли ми зібралися до сніданку, я помітив відсутність Флосі і запитав, де вона.

— Сьогодні вранці, — сказала її матір, я знайшла записку біля своїх дверей… Та ось ця записка, ви можете самі прочитати її!

Вона подала мені клаптик паперу, на якому рукою Флосі було написано:

“Дорога мамо! Вже світає, і я вирушаю на пагорб добути панові Квотермейну квітку лілії, яка йому так подобається. Не чекайте на мене. Я взяла з собою білого віслючка, няню і пару хлопчиків, а також трішки провізії. Я можу пробути в лісі довго, цілий день, бо вирішила дістати лілію, хоча б мені й довелося пройти двадцять миль. Флосі”.

— Сподіваюся, що вона повернеться благополучно, — сказав я перелякано, — я ніколи не подумав би турбувати її цією квіткою!

— Флосі сама знає, що робить, — відповіла мати, вона часто тікає так, наче справжня дикунка!

Але містер Мекензі, який щойно ввійшов і прочитав записку, спохмурнів,