У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Я нагадав йому, що Флосі взяла з собою провізії і може повернутися не раніше ночі. У душі я дуже побоювався за неї.
Незабаром після цього люди, яких містер Мекензі послав на пошуки Флосі, повернулися і сказали, що знайшли сліди віслючка за дві милі від будинку і потім втратили їх на кам’янистому ґрунті. Вони обійшли околиці вздовж і поперек, але безуспішно. День минув дуже сумно. До вечора, коли Флосі досі ще не було, наші побоювання дійшли краю. Бідолашна мати зовсім розгубилася, але батько Флосі ще тримався. Усе можливе було зроблено. Людей розіслали в усіх напрямках, на великому дереві влаштували постійне спостереження. Усе марно. Стемніло. Мила Флосі зникла. О восьмій годині ми сіли вечеряти. Гнітюча це була вечеря. Місіс Мекензі не вийшла. Ми сиділи мовчки. Окрім зрозумілого страху за долю дитини, ми думали, що накликали стільки горя і тривоги на будинок гостинного господаря. Нарешті я вибачився і підвівся з-за столу. Мені хотілося піти і поміркувати про все. Я пішов на веранду і, закуривши люльку, сів за десять кроків від хати. Якраз напроти мене були вузькі двері в стіні, що обгороджує будинок і сад. Я сидів так хвилин шість або сім, аж раптом почув легкий рух дверей. Я глянув туди, прислухався і вирішив, що помилився. Ніч була дуже темна, і місяць ще не зійшов. За хвилину раптом щось кругле, м’яке впало на кам’яну підлогу веранди і прокотилося мимо. Я не підвівся, хоча дуже здивувався і подумав, що це була якась тварина. Потім інше спало мені на думку, я встав і доторкнувся рукою до круглого предмета. Він рухався. Очевидно, це не тварина. Щось м’яке, тепле, легке. Перелякавшись, я підняв його, щоб роздивитися при слабкому мерехтінні зірок. Це була щойно відрубана людська голова.
Я стріляний горобець і не часто лякаюся, але при цьому видовищі мало не впав. Як ця голова потрапила сюди? Що це означає? Я кинув її і побіг до дверей. Нікого й нічого. Я хотів піти далі, в темряву, але, пригадавши, що ризикую бути вбитим; повернувся назад, замкнув двері і заклав їх. Потім я пішов на веранду і, наскільки міг, постарався безтурботно покликати Куртіса. Та, мабуть, у моєму голосі було щось особливе, тому що і сер Генрі, і Гуд, і Мекензі схопилися з-за столу і прибігли до мене.
— Що сталося? — запитав місіонер перелякано.
Я розповів їм. Містер Мекензі обернувся до мене, блідий, як смерть, схопив ту голову за волосся і підніс її до світла, яке лилося сюди з кімнати.
— Це голова одного з людей, що супроводжували Флосі! — сказав він тремтливим голосом. — Слава Богу, що це не її голова!
Ми стояли і дивилися одне на одного. Що робити? Раптом пролунав стукіт у двері, які я замкнув.
— Відчини, батьку мій, відчини! — закричав хтось.
Двері відчинили. Увійшов переляканий чоловік, один зі слуг, посланих на розвідку.
— Батьку мій, — кричав він, — мазаї близько! Великий загін обійшов круг пагорба і рушив до кам’яного краалю, через потік. Батьку мій! Зміцни своє серце! Посеред загону я бачив білого віслюка, на ньому сиділа Водяна Лілія. Молодий воїн веде віслюка, а поряд іде і плаче нянька. Іншої людини, яка пішла з ними, я не бачив.
— Дитина спокійна? — запитав місіонер хрипким голосом.
— Вона біла, як сніг, але спокійна, батьку мій! Вони пройшли біля мене, де я лежав, сховавшись, і я добре бачив обличчя Водяної Лілії.
— Допоможи їй, Боже! — простогнав священик.
— Скільки їх усіх? — запитав я.
— Понад двісті, двісті і половина!
Знову ми подивилися один на одного. Що робити? У цей час із-за стіни почулися шум і крики.
— Відчини двері, біла людино, відчини двері! Вісник хоче говорити з тобою! — крикнув хтось. Умслопогас побіг до стіни, здерся на неї і почав дивитися туди.
— Я бачу одного! — сказав він. — Він озброєний і несе в руці кошика!
— Відчини двері! — сказав я. — Відчини, Умслопогасе, візьми свою сокиру і стань біля дверей. Впусти одну людину. Якщо за ним знайде ще хтось, убий його!
Двері було відчинено. У тіні став Умслопогас із піднятою сокирою. Тут на небі заяснів місяць. Після хвилинної паузи з’явився мазаї-ельморан, у повному озброєнні, з кошиком у руці. Промінь місяця заіскрився на його величезному списі. Це була фізично прекрасно збудована людина, близько 35 років. Я ніколи не бачив між мазаями людей менше шести футів зросту. Зупинившись проти нас, він кинув кошика й увіткнув списа в землю.
— Дозволь нам говорити! — сказав він. — Перший вісник, якого ми тобі послали, не може говорити! — він вказав на мертву голову — найжахливіше видовище при місячному світлі. — Але я маю слово вам сказати, якщо у вас є вуха, щоб чути його. Я приніс подарунки!
Він показав на кошика і засміявся з недбалим виглядом, справді дивним, оскільки був оточений ворогами.
— Говори! — сказав містер Мекензі.
