У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Так, так, Макумазане! — відповів він. — Сорок років я воїн, і багато чого бачив. Хороший буде бій! Пахне кров’ю, я казав тобі, пахне кров’ю!

Зрозуміло, що при першій появі мазаїв усе населення місії висипало назовні, за кам’яну стіну. Чоловіки, жінки, діти зібралися групами, розмовляючи про дикунів, про їхні звичаї, про долю, яка чекає на них, якщо кровожерним воїнам удасться проникнути за стіну.

Ми негайно взялися втілювати план. Містер Мекензі наказав привести хлопчиків 12–15 років і розіслав їх у різні місця стежити за табором мазаїв із наказом доповідати час від часу, що там відбувається. Кількох хлопців і жінок поставили вздовж стіни, щоб попередити нас у разі несподіваного нападу. Потім двадцятеро чоловіків, які складали наші головні сили, зібралися в будинку, і наш господар звернувся до них і до наших аскарі з промовою.

Це була виняткова сцена, що глибоко вразила присутніх.

Біля величезного дерева стояла приземкувата постать місіонера. Він зняв капелюха, одна рука його, поки він говорив, була піднята догори, друга лежала на гігантському стовбурі дерева. На доброму обличчі його чітко відбивалася душевна скорбота. Поблизу нього сиділа на стільці Його бідолашна дружина, закривши обличчя руками. Збоку стояв Альфонс, який мав вельми сумний вигляд, а позад нього стояли ми троє. За нами — Умслопогас, похмуро схилившись, спирався, за звичкою, на свою сокиру. Попереду стояла група озброєних людей, одні з гвинтівками в руках, інші — зі списами і щитами і з серйозною увагою стежили за кожним словом місіонера.

Сріблясте проміння місяця, проникаючи через гілки дерева, заливало блідим світлом усю сцену, а меланхолійна пісня нічного вітру додавала ще гнітючішого відтінку смутку всій картині.

— Послухайте, — вимовив містер Мекензі, пояснивши зібранню наш план якомога ясніше, — багато років я був вашим ліпшим другом, захищав вас, навчав, беріг вас і ваші сім’ї від усіляких тривог, і ви благоденствували тут, у мене! Ви всі бачили, як моя єдина дитина — Водяна Лілія, як ви її називаєте, — моя донечка росла і розквітала, з найранішого дитинства донині. Вона була товаришем ігор ваших дітей, вона допомагала доглядати хворих, і ви завжди любили її!

— Ми любимо її, — відповів хтось глибоким голосом, — ми раді померти за неї!

— Дякую вам, щиро дякую. Я впевнений у ньому тепер, у важку годину тривоги. Її молоде життя в небезпеці, дикуни хочуть убити її, бо, справді, вони самі не знають, що роблять! Ви боротиметеся з усіх сил, щоб врятувати її, я знаю це, щоб позбавити відчаю мене і мою дружину. Подумайте про своїх дружин і дітей! Дитина помре, і після її смерті вони нападуть на нас; якщо ви самі вцілієте, то ваші будинки і сади будуть зруйновані, а майно і худоба зробляться здобиччю ворогів. Ви знаєте, що я мирна людина. За всі ці роки я не пролив жодної краплі людської крові, але тепер я боротимуся в ім’я Боже. Він допоможе нам урятувати наше життя і наші домівки. Присягайтеся, — продовжував він, все більше запалюючись, — присягайтеся мені, що поки хоча б один із вас залишиться живим, ви битиметеся поряд зі мною і цими хоробрими людьми, щоб урятувати дитину від жахливої смерті!

— Не говори більше, батьку мій! — вимовив тим же глибоким голосом найстаріший мешканець місії. — Ми присягаємося. Хай ми і наші сім’ї помруть собачою смертю, хай шакали гризуть наші кістки, якщо ми порушимо нашу клятву! Страшна справа, батьку мій, нам боротися з безліччю ворогів, але ми підемо битися і помремо, якщо потрібно! Присягаємося! Присягаємося всі! — повторили за ним інші.

— Усі ми обіцяємо це! — сказав я.

— Добре! — продовжив місіонер. — Ви всі віддані, чесні люди, на вас можна покластися. А зараз, друзі мої, і чорні, і білі, преклонімо коліна і піднесімо наші смиренні молитви Всемогутньому! Його правиця управляє нашим існуванням, він дає життя і смерть. Він захоче зміцнити нашу руку, щоб ми взяли гору над ворогами сьогодні вдосвіта!

Він став на коліна. Ми це зробили теж, усі, окрім Умслопогаса, який похмуро стояв позаду, спираючись на свою сокиру. У гордого старого зулуса не було ні сім’ї, ні майна; нічого, крім бойової сокири.

Господар піднявся на ноги. Ми теж, і почали готуватися до битви. Людей було ретельно відібрано, їх докладно інструктували, що і як робити. Після тривалих обговорень ми вирішили, що десятеро чоловіків на чолі з Гудом не братимуть вогнепальної зброї, окрім самого Гуда, у якого був револьвер і меч, той самий, який я витягнув з грудей убитого в човні аскарі. Ми боялися, що їхні перехресні постріли можуть убити наших людей. Крім того, ми думали, що вони чудово обійдуться і холодною зброєю, так само, як і Умслопогас, палкий прихильник сталі. У нас було чотири гвинтівки Вінчестера і півдюжини гвинтівок Мартіні. Я взяв свою