У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Гуд мав рацію. Дивно було зустріти тут цих європейців; це нагадувало сон або сцену з італійської опери. Але сон перетворився на дійсність, коли ми почули слова, звернені до нас чистісінькою шотландською говіркою:

— Як почуваєтеся, панове? — поцікавився містер Мекензі, сивоволосий, незграбний чоловік, з добрим обличчям і червоними щоками. — Сподіваюся, що бачу вас при повному здоров’ї. Тубільці сказали мені, що годину тому вистежили два човни з білими людьми, які пливуть річкою, і ми поспішили зустріти вас!

— Я така рада знову побачити білих людей! — вимовила пані — чарівна, витончена на вигляд особа.

Ми зняли капелюхи і назвалися.

— А зараз, ви, напевно, втомилися і зголодніли, панове! — сказав містер Мекензі. — Ходімо! Ми дуже раді вітати вас! Остання біла людина, яка приїхала до нас рік тому, це був Альфонс — ви його побачите!

Ми пішли схилом пагорба, нижню частину якого відгородили і перетворили на сад, повний квітів і городини. У кутках цього саду групувалися грибоподібні будівлі, де жили тубільці, яким протегував містер Мекензі. У центрі саду проклали доріжку, оточену з обох боків рядами помаранчів; вони були посаджені не більше десяти років тому, але в цьому прекрасному кліматі розрослися до неймовірних розмірів і вгиналися від золотистих плодів. Після досить крутого підйому ми підійшли до красивої огорожі, що відокремлювала простір землі в 4 акри із власним садом, будинком, церквою та іншими спорудами містера Мекензі, на самому вершечку горба. І який це був сад! Я завжди любив гарні сади і захоплено плеснув руками, коли побачив сад місіонера. Рядами стояли тут усі найкращі європейські плодові дерева. На вершині пагорба клімат був такий рівний, що всі англійські рослини, дерева, квіти прекрасно росли, були навіть деякі різновиди яблук. Побачили ми суницю, помідори, ще й які! Дині, огірки, всілякі рослини і плоди…

— Прекрасний у вас сад! — сказав я захоплено і з деякою заздрістю.

— Так, — відповів місіонер, — сад дуже гарний і цілком винагороджує всі мої зусилля. І клімат тут сприятливий! Якщо ви посадите в землю персикову кісточку, вона принесе вам плід через три роки, а троянда зацвіте за рік. Прекрасний клімат!

Ми підійшли до рову, наповненого водою, за яким підносилася кам’яна стіна з бійницями восьми футів заввишки.

— Там, — сказав містер Мекензі, вказуючи на рів і стіну, — за цією стіною “magnum opus”, там — церква, а по той бік — будинок. Мені знадобилося двадцять тубільців, які два копали рили рів і будували стіну, і я не заспокоївся, поки роботу не закінчили. Тепер я цілком захищений від усіх дикунів Африки, оскільки потік, який наповнює рів, витікає з-під стіни, дзюрчить однаково влітку і взимку, і я завжди тримаю в будинку запас провізії на чотири місяці!

Пройшовши дощечкою через рів, ми пролізли через вузький отвір у стіні й увійшли до володінь містера Мекензі, в його дивний сад, красу якого складно описати. Я ніколи не бачив таких троянд, гарденій, камелій (рідкісні сорти навіть у Англії). Тут була ціла колекція прекрасних цибулин, зібраних маленькою донькою місіонера, міс Флосі. Посеред саду дзюрчав фонтан із кам’яним, дуже красиво розташованим басейном. Будинок був масивною спорудою з чарівною верандою, збудований у вигляді чотирикутника, четверта сторона якого, де містилася кухня, була відокремлена від нього. Прекрасний план споруди в такій спекотній країні!

У центрі чотирикутника стояв найчудовіший об’єкт з усього баченого нами в цьому чарівному місці — оригінальне дерево трьохсот футів заввишки; стовбур його мав 16 футів у діаметрі. Високо, на сімдесят футів, височив прямий прекрасний стовбур, без жодної гілки, а вгорі широко розрослося темно-зелене гілля у вигляді гігантського листя, розлого нависаючи над будинком і садом, захищали його благодатною тінню і водночас, завдяки висоті, не перешкоджали світлу і повітрю проникати у приміщення.

— Яке чудове дерево! — вигукнув сер Генрі.

— Так, ви маєте рацію, дивовижно красиве дерево! В усій країні, наскільки я знаю, немає нічого подібного! — відповів місіонер. — Я називаю йго сторожовою баштою. Коли мені потрібно, я прикріплюю мотузок до нижніх гілок і підіймаюся на дерево із підзорною трубою. Я можу бачити з дерева на 15 миль довкола. Але я забув, що ви голодні, а обід готовий. Ходімо, друзі мої! Я розповім вам, як мені вдалося дістати французького кухаря!

Він попрямував до веранди. Я пішов за ним. У цей час двері, що ведуть з будинку на веранду, відчинилися, і з’явився маленький, моторний чоловічок, одягнений у синю бавовняну куртку і взутий у шкіряні черевики. Він вирізнявся своїм дивовижно заклопотаним виглядом і величезними чорними вусами.

— Мадам дозволить мені доповісти, що обід поданий? Панове, моє вітання вам! — раптово, побачивши Умслопогаса, який стояв позаду нас і грався своєю сокирою, він плеснув руками від здивування. — Ах, яка людина! — закричав він французькою. — Який жахливий дикун! Зважте, яка у нього страшна сокира!

— Що ви там базікаєте, Альфонсе? — запитав містер Мекензі.

— Базікаю? — заперечив маленький француз, не відводячи очей від Умслопогаса, вигляд якого, здавалося, остаточно зачарував його. — Що я базікаю? Я говорю про цього чорного пана!

— Чорт забирай! — закричав Альфонс. — Він сердиться, робить гримаси. Мені це не подобається. Я зникаю!