У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Ми прикріпили залишки нашого мотузка до другої піроги і чекали світанку, вітаючи один одного з позбавленням від страшної небезпеки, що було швидше милістю до нас Провидіння, ніж результатом наших зусиль. Нарешті почало світати. Рідко так радісно зустрічав я світанок. На дні піроги лежав нещасний аскарі і біля нього скривавлена рука дикуна. Я не міг цього бачити. Взявши камінь, який служив якорем для піроги, я прив’язав до нього вбитого і кинув його у воду. Він пішов на дно, і лише бульбашки залишилися на воді після нього. Ох! Колись більшість із нас кане в Лету, залишивши по собі тільки бульбашки — єдиний слід нашого існування! Руку дикуна ми також кинули в річку. Меч, який ми витягли з грудей убитого, був дуже красивий, очевидно, арабської роботи, з рукояткою зі слонової кістки, оздобленої золотом. Я взяв його собі замість мисливського ножа, і він вельми прислужився мені. Один із ваквафі перебрався в мою пірогу, і ми вирушили далі, невеселі, сподіваючись дістатися до місії тільки вночі.

За годину після сходу сонця полив сильний дощ, що ще більше погіршив наше становище. Ми промокли до кісток, оскільки не могли сховатися від дощу в пірогах. Вітер стих, і вітрила були ні до чого; ми повзли потихеньку на веслах.

Об одинадцятій годині ми прибули до лівого берега; дощ трохи вщух, і ми розклали вогонь, спіймали і засмажили рибу, не сміючи піти в ліс полювати. О другій годині ми знову вирушили, узявши з собою запас смаженої риби.

Дощ полив іще більше. Плисти річкою ставало все важче через каміння, мілководдя і надзвичайно сильну течію. Було зрозуміло, що до ночі нам не дістатися до гостинного даху місії — перспектива не особливо приємна! О п’ятій годині вечора, зовсім змучені, ми могли чітко визначити, що перебуваємо майже за 10 миль від місії. Змирившись із цим, ми мали подбати про безпечний нічліг.

Ми не зважилися пристати до берега, вкритого густою рослинністю, де могли ховатися мазаї. На щастя, ми помітили маленький скелястий острівець посеред річки. Ми відразу ж пристали до нього, міцно прив’язали піроги і вийшли на землю, влаштовуючись якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Що стосується погоди, то вона була гидкою: вітер із дощем проймав нас до кісток, заважаючи розкласти вогонь. Одна обставина дещо втішала нас. Наші аскарі оголосили, що мазаїв ніщо не примусить напасти на нас у таку погоду, оскільки вони не люблять дощу і ненавидять навіть саму думку про миття. Ми поїли несмачної холодної риби, всі, за винятком Умслопогаса, котрий, як справжній зулус, не терпів її, і випили горілки, якої у нас, на щастя, залишилося кілька пляшок. Це була найважча ніч, яку мені довелося пережити, за винятком, мабуть, тієї ночі, коли ми, троє білих людей, були готові загинути від холоду під час нашої подорожі до країни Кукуанів. Ніч тяглася нескінченно, і я боявся, що наші ваквафі помруть від дощу і холоду; вони, напевно, померли б, якби я не давав їм потроху горілки. Навіть такий загартований старий воїн, як Умслопогас, добре відчував усі незручності нашого становища, хоча, на противагу ваквафі, які стогнали і скаржилися на свою долю, він не висловив жодної скарги. Під ранок ми почули крик сови і почали готуватися до нападу ворога, хоча я не думаю, щоб ми могли чинити серйозний опір. Але сова цього разу виявилася справжньою, та й самі мазаї, напевно, відчували себе так погано, що й не думали про напад.

Нарешті перше проміння світанку ковзнуло над водою, і дощ перестав. З’явилося променисте сонце, прогнало туман і прогріло повітря. Змучені, виснажені ми піднялися і пішли відігріватися в яскравому промінні, відчуваючи палку вдячність до сонця. Тепер я розумію, чому первісні народи обожнювали сонце, яке відігравало велику роль в їхньому житті. За півгодини ми рушили далі за сприяння попутного вітру. Разом із сонцем до нас повернувся чудовий настрій, і ми були готові сміятися над небезпеками попередньої ночі. Об одинадцятій годині ми збиралися, за звичаєм, зупинитися на відпочинок і спробувати застрелити якусь дичину на обід, аж тут раптовий поворот річки відкрив перед нами картину справжнього, європейського будинку з довкружною верандою, чудово розташованого на пагорбі й оточеного високою кам’яною стіною і ровом.

Над будинком широко розстелила своє гілля величезна сосна, верхівку якої ми бачили кілька разів за останні два дні, не підозрюючи, що вона росте в самій місії. Я перший помітив будинок і не міг утриматися від радісного вигуку, до якого приєдналися інші. Ми й не подумали зупинятися тепер на березі, а старанно заходилися гребти, і хоча будинок наче був близько, та ми пливли довго і лише о першій годині причалили. Вийшовши на берег, ми помітили три постаті, що поспішали нам назустріч, одягнені у звичні англійські костюми.

— Господи, пані і дівчинка, — вигукнув Гуд, вдивляючись у тріо крізь своє