Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Той у відповідь подав знак, що Гапеда може наблизитись.
Хлопець щодуху побіг на горб до драгунів. Солдати, зручно розташувавшись у траві, їли, курили і про щось балакали. Коли підійшов малий індієць, розмова урвалась, і всі з цікавістю почали розглядати його. Чоловік у шкіряному одязі, очевидно, скаут, як говорять у цих місцях, тобто слідопит, відразу ж почав розпитувати чужого хлопця:
— Звідки ти прийшов? Гапеда зрозумів знаки.
— З того боку, — сказав він.
— Як же ти переправився сюди? Невже через воду?!
— Саме так, — запевнив дакотський хлопець. — Оце зараз через воду. У шкіряному човні. Всі інші потонули. — На його обличчі відбився глибокий сум.
— Хто це «інші»?
— Воїни, жінки і діти Ведмежого братства з великого племені дакотів.
— Чорт… Ведмежого… а підійди-но ближче, сядь ось тут. Нам конче потрібно про це дізнатися! — Скаут переклав розмову молодому офіцерові, начальникові загону.
Того ніби наелектризували. Він почав давати скауту різні вказівки, значення яких Гапеда не зрозумів. Але скаут розтлумачив йому, що наказував офіцер.
— Ти залишишся у нас, — пояснив він хлопцеві знаками. — Тобі нічого боятися. Ми даватимемо їсти, а згодом ти ходитимеш до школи. Ми візьмемо тебе у наш великий форт. Там ти розповіси комендантові про Ведмеже братство, про Токай-іхто, і про все, що з ними сталось. Зрозуміло?
— Так, — відповів Гапеда перелякано. — Але я не хочу залишатися у вас. Я тільки хотів би, щоб ви мене нагодували. Я йду до родичів у Канаду.
— Ти ще малий і мусиш робити, що тобі велять. І не розводь теревенів. Тут ти будеш їсти разом з нами, а то он який худий. У нас тобі буде добре, ти скоро погладшаєш.
Гапеда замовк. Він вирішив утекти. Але не знав, коли трапиться нагода. Зараз, серед білого дня, це неможливо. Він поїв те, що йому дали (їжа видалась Гапеді зовсім несмачною), потім ліг на сонці, вдаючи, що спить. Але насправді думки його напружено працювали, і він раз по раз злегка розплющував очі: крадькома стежив за ворогами.
Драгуни дозволили собі відпочинок на цілу годину. Коли молодий офіцер наказав виступати, був уже полудень. Скаут посадив Гапеду перед собою на коня. Він вів загін і тому їхав попереду. Гапеда, як гострозорий сокіл, роздивлявся навкруги. Він зразу ж примітив, що їдуть вони не на схід, а на захід, його хочуть завезти у далекий форт, де міститься їхній гарнізон. Він мусить удавати, ніби задоволений з цього. Лише коли недовір'я ворогів зовсім розвіється, з'явиться надія на втечу.
Місцевість потроху змінювалась. Гапеду на цьому невідомому шляху супроводжували на заході — блакитні обриси Скелястих гір, довкола — квітучі зелені пагорби, а з півдня — шумлива, жовта від мулу повінь. Ігасапи і Часке він не бачив, вони також не подавали йому ніякого знака. Але Гапеда був певен, що друзі постерегли його вимушений від'їзд і потай ідуть слідом. Можливо, коли посутеніє, він матиме нагоду зв'язатися з ними. Спокійно і, здавалося, байдуже, як личить дорослому воїнові, зносив дакотський хлопець свій полон. Головне було досягнуто: мілаганська і скаут, мабуть, повірили йому, що Ведмеже братство загинуло у водах річки, яка вийшла з берегів.
Вечоріло, сонце схилилося на захід, і луки мерехтіли в його останніх променях. Драгуни розташувалися на ніч на бівуак. Вони розіклали багаття, підігріли консерви і перекидалися непристойними жартами. Гапеда хоч і не зовсім розумів двозначність цього пустослів'я, але про зміст догадувався з рухів і сміху, якими драгуни супроводили його.
Хлопець зневажав оцих чоловіків з бородами, що поводили себе так негідно і безсоромно.
Скаут підкликав Гапеду і знову почав докладно розпитувати. Гапеда розповів про переслідування, що його загнало Ведмеже братство від Червоного Лиса, і про страшну переправу, тут хлопцеві не треба було нічого вигадувати, бо він таки пережив увесь той жах. Розповідь його звучала переконливо.
— А що то за родичі в Канаді, до яких ти хотів тікати? — запитав нарешті білий.
— Дакоти на річці Сурі, — коротко відповів Гапеда.
— Он воно як, так оце оті, з Міннесоти, що втекли туди! Але навіщо тобі здалися ці недоумкуваті дикуни! Полюванню на бізонів все одно скоро буде покладено край. Іди до нас, служи нам вірою-правдою і матимеш змогу стати славнозвісним розвідником, як Шеф де Лю. Нам потрібні такі кмітливі хлопці, як ти.
— Так, я хочу стати таким, як Шеф де Лю, — підтвердив хлопець. Скаутові й на думку не спало, що означають ці слова в устах Гапеди.
Поки скаут розмовляв з, Гапедою, жарти і сміх не вгавали. Та ось драгуни загукали до скаута:
— Гей, ти, старий! Ми ще не хочемо додому! У форті так нудно! Тут так хороше! Нам не вистачає лише гарної свіжої печені, а більше нічого й не треба солдатові. Хіба що кілька дівчат з білявими, довгими косами! Добудь їх нам! Де той табун волів і хоробра дівчина-ковбой, про яку ти нам розповідав?
Скаут, літній, бородатий чоловік, тільки посміювався.
— Але доведеться зробити чималий гак, — говорив пін. — Про це вже домовляйтесь з лейтенантом. Як на мене — я згоден.
— Ну, за цим у нас діло не стане. То де ж худоба й дівчина?
— Три фермери з рештками свого табуна втекли від поводі, а з ними й
