Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Коли розвиднілось, вони попоїли трохи із своїх запасів і потім порадились, що їм робити далі.

— Перш за все, — сказав Чорна Скеля, — давайте почнемо вести спостереження з горба, чи не помітимо чого важливого для нас. Адамс говорив, що він буде триматися поблизу Лісистих гір біля річки Міні-Сосе. Може, нам пощастить знайти його.

Хлопці погодились з цим планом, і всі троє вирушили в дорогу. Кістяк човна індійці покинули, оскільки він був їм не потрібний. Але шкуру, що правила їм замість ковдри, а також могла згодитися для будування намету, вони взяли з собою. Чорна Скеля недаремно вже протягом багатьох років виконував обов'язки розвідника у Ведмежому братстві. Він бігом повів хлопців навпростець долинами до того горба, з якого виднілася уся місцевість навкруги. Це найкращий із спостережних пунктів, який тільки могли тут знайти троє молодих індійців. Трава тут була зелена та висока; вона буйно росла на родючому глинистому грунті, і трьом юнакам з Ведмежого братства дуже легко було у ній сховатися. Самі невидимі, вони могли спостерігати місцевість наскільки сягало око. Але чого хлопці не могли бачити — це своїх одноплемінників, що лишилися на протилежному березі. Затока у вигляді рогу була закрита від їхніх поглядів.

Вранішнє сонце пригрівало в спину, навколо квітів снували комахи. Вдалині пасся табун антилоп. Гапеда і Часке помітили стадо тої самої хвилини, що й Чорна Скеля.

— Можна підкрастися і влучити стрілою в антилопу, — сказав Ігасапа.

Молоді індійці раділи нагоді пополювати більше, ніж свіжій печені.

Раптом вони вгледіли, що антилопи перестали пастися, попіднімали голови і швидко, мов вітер, помчали лугом. Бігли вони в північному напрямку.

— О! — вигукнув Часке.

— О! — повторив Ігасапа. — Що ти на це скажеш, Часке-Широконогий, Ведмежий сину?

— Що нам не доведеться їсти печені з антилопи, — з жалем констатував Часке. — У нас немає коней, а пішки жодна людина не наздожене антилопу. Ми зробимо інше. Поміркуємо над тим, чому антилопи втекли.

— Ну? — зацікавився Ігасапа.

— Ясно, як день. Навряд чи антилопи тікали від вовків. Певно, вони почули мисливців. Оскільки табун побіг на північ, то небезпека, якої він злякався, має бути десь поблизу річки.

— Вірно, Часке, і якщо ти хочеш дізнатися ще більше, приклади вухо до землі. — Ігасапа вже дослухався, припавши до трави головою.

Хлопці наслідували його приклад.

— Так! — вигукнули вони в один голос. — Загін вершників. Вершники їдуть риссю. Це уатшітшун!

— Хуг! Уатшітшун, що мчать прямісінько на нас. Ми повинні стежити за ними.

Усі троє напружено чекали. У них був гострий слух,і навколо глибока тиша, тому вони почули вершників уже здалека. Минуло чимало часу, перш ніж загін з'явився серед зелених пагорбів.

— Мілаганська! — прошепотіли хлопці. Йшлося про невеличкий передовий загін драгунів.

Драгуни також виїхали на горб, аби краще роздивитись місцевість, й індійці добре бачили, як вони вийняли біноклі й оглядали протилежний берег. Двоє з них, очевидно ватажки, розмахували руками. До них приєднався чоловік у шкіряному одязі і щось їм гаряче доводив. Ранок стояв ясний, сонячний, і тому індійцям було видно геть усе, що відбувалось на горбі. Вони розуміли навіть деякі жести чоловіка в шкіряному одязі, тому що він мимоволі доповнював свої слова тією мовою знаків, з допомогою якої розуміються між собою прикордонники й індійці, а також індійці з різних племен. По знаках дакоти здогадалися, що йшлося про Ведмеже братство і що драгуни шукають їх. Чоловік у шкіряному одязі намагався пояснити мілаганська, що Ведмеже братство ще на тому березі, а тому треба зачекати, поки спаде вода; під час переправи через річку зручно буде у них стріляти.

Драгуни, здавалось, ще не вирішили, як їм діяти. Перш за все вони позлазили з коней, посідали на траву й почали підобідувати. Чоловік у шкіряному одязі залишився на горбі вартувати.

— Ви усе збагнули? — запитав Ігасапа.

— Так.

— Що ж нам тепер робити?

— Убити цих мілаганська ми не можемо: їх дуже багато, — відповів Часке, нишком зітхнувши.

— Але ми не можемо дозволити їм залишатися тут і вартувати, — рішуче сказав Гапеда. — А разом з тим нам. треба зробити все, щоб вони поїхали і не вернулися, тільки-но спаде вода.

— Так-то воно так, — посміхнувся Чорна Скеля. — Але як нам домогтися цього?

— Хитрістю, — упевнено відказав Гапеда.

— І ти знаєш таку хитрість?

— Так! — На худорлявому дитячому обличчі Гапеди промайнула розумна посмішка.

— Тоді давай обміркуємо твою хитрість.

Гапеда схопився за пов'язку на голові, помацав свої тонкі руки, а потім щоки і скроні, що запали від недоїдання та напруження.

— Адже у мене вигляд голодного й виснаженого, чи не так? — промовив він задоволено.

— В очах білої людини — так, — ствердив Ігасапа.

–: Тоді я можу йти. Я побіжу до мілаганська і попрошу в них їсти. Вони спитають, звідки я прийшов, а я їм розповім, що Ведмеже братство потонуло в річці, коли наші чоловіки й жінки хотіли переправитись на цей берег. Якщо тільки…

— Що? — спитав Часке схвильовано. — Чому ти знову замислився?

— У мілаганська є довгі очі. — Гапеда мав на увазі бінокль. — Чи можна ними бачити крізь горби?

:— Ні, — заспокоїв його Ігасапа, — не можна. Ними можна бачити лише на далеку відстань.

— Гаразд. Значить, вони так само, як і ми, не бачать воїнів і жінок з Ведмежого братства. І я можу перехитрити їх!

— Звісно, можеш. Спробуй: мілаганська — де велика небезпека для наших.

Гапеда вирушив у