Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Ні, лише зернята. — Ігасапа розв'язав торбинку і показав дві зернини золота.

— Та чи знаєте ви, яке це багатство? — запитав Адамс. Він був приголомшений.

Індійці дивились на нього широко розкритими очима. Вони не могли навіть уявити, що за купку золотих зернинок можна виміняти худобу для всього братства.

— Не показуй усього капшука, а то вони збожеволіють, — застеріг Адамс. — Дай-но сюди частину і звірся на. мене. Ми зараз же переженемо худобу через кордон.

Дакоти повірили своєму білому братові. Незабаром справу було закінчено. Обличчя Адамса сяяло радістю.

— Все! — вигукнув він. — Томасе, Тео, вперед, худобу через кордон! Покажіть, чого вартий ковбой! А ви, мої юні, сміливі брати з племені дакотів, беріть собі коней там, біля худоби, та, глядіть, добре загнуздайте їх! Ми купили усю цю худобу і повинні зберегти те, що нам належить!

— Усіх оцих плямистих бізонів? — вигукнув схвильовано Гапеда.

— Так, усіх, що ти тут бачиш, хлопче. Ти не уявляєш собі, чого варте твоє золото!

Хлопці, не гаючи часу, побігли разом з Ігасапою до коней, що неосідлані паслися поблизу, накинули на них ласо, які їм дали Адамс, Томас і Тео, і посідали верхи. Поки пастухи, ляскаючи довгими батогами, повертали худобу на північ, троє дакотів швидко впоралися з кіньми. З радісними вигуками вони приєдналися до тих, що переганяли худобу. Хлопцям було дуже приємно, що молода дружина Адамса дивувалась з їхніх шалених витівок на чужих конях.

Для стада й коней, що мчали галопом, кордон виявився недалеко. Адамс гукнув дакотам, що до вечора вони будуть уже поза небезпекою. Чи ж гнатимуться за ними драгуни? Навряд чи треба цього боятися: драгуни мріяли використати кілька днів для відпочинку й розваг, а не для шаленої погоні. Проте невідомість увесь час тримала втікачів у напрузі й гнала все далі й далі. Гапеда й Часке відчували радість і впевненість у собі од самої лише думки про те, як вони з Адамсом вітатимуть Токай-іхто і своїх одноплемінників — власників великого стада. Коли б тільки вони переправились, скоріше переправились… А чи взагалі пощастить переправитись. Адже Ведмеже братство все. ще знаходиться між бурхливою водою і рушницями Червоного Лиса.

Сонце вже заходило, коли мокрі від поту, втомлені, охриплі вершники з худобою дісталися до прерій, де Адамс, Томас, Тео й Адамсова дружина Кет вирішили зупинитись. Індійці також спішились, розгнуздали коней.

— Ми перейшли кордон, — сказав Адамс.

Ігасапа й обоє його друзів довго Мовчки роздивлялися довкола. «Кордону» не було видно. Без кінця й краю простяглася навкруги зелена рівнина. Лише темний гірський масив, здавалось, присунувсь ближче.

Втікачі зупинилися на відпочинок. Худоба напилась і почала пастись. Хлопці назбирали хмизу, розіклали багаття, обережно прикривши його. Кожен попоїв із своїх запасів, потім чоловіки закурили. Кет була смертельно втомлена. Вона відразу ж загорнулась у ковдру і лягла спати.

Говорити нікому не хотілося: всі сиділи в тихій задумі. Так минуло з півгодини. Адамс розставив на ніч варту, яку хлопці зголосилися нести нарівні з усіма.

— Так, — раптом проказав Томас, — тепер ви, молоді індійці, — заможні люди. Тепер ви будете перед іншими кирпу гнути.

Спочатку йому ніхто не відповів, але трохи згодом Гапеда заперечив:

— Так само, як і ви, Томасе і Тео.

— Ти глузуєш з мене, малий Ведмежий сину?

— Ні, я не думаю глузувати з свого великого білого брата Томаса. Чому це йому таке спало на думку?

— Тому, що ми з братом Тео найбідніші в світі.

— Я не знаю, — відповів Гапеда повільно і ніби щось обмірковуючи, — я не знаю, чи мати плямистих бізонів — значить бути багатим. Томас і Тео також мають плямистих бізонів.

— Де ж вони? — Томас подивився в темряву. Гапеда розгублено знизав плечима.

— Я тебе не розумію. Тут же пасуться наші бізони.

— Наші? Твої… чи ваші… не знаю, як там між вами ведеться. Власне, вони належать Токай-іхто, якщо тільки він переправиться живим через річку. А якщо ні? Хто його спадкоємець? Певне, ви користувались у нього великим довір'ям, коли він так просто поклав своє золото у ваш гаманець. Це мене також не обходить. Але, зрештою, я хочу «знати, хто мені платитиме за роботу. Повітрям ситий не будеш.

— Але ж ви їсте з нами. Ви ж наші брати.

— Так просто їсти не кожен має право.

— Чому ні? — здивовано запитав Гапеда.

— Ви жартівники, малі червоношкірі. Тому, що худоба належить не кожному.

— Худоба належить нам усім: і Токай-іхто, і Ведмежому братству, і нашим білим братам — Томасові, Тео й Адамсові, й нашій білій сестрі — Кет.

— Ти ще дитина, тому й говориш таке, — похмуро й недовірливо пробурчав Тео.

— Ні, — втрутився Ігасапа, — Гапеда, хлопець з Ведмежого братства, говорить, як доросла червоношкіра людина. Ми, червоношкірі, завжди разом обробляли землю і разом полювали на бізонів. Ми хочемо й надалі жити за своїми власними звичаями, тому ми й вирішили, незважаючи на великі труднощі, переселитись у країну Півночі.

— Якщо вдасться… — буркнув Томас.

— А чому б це не вдалося? — гордо вигукнув Гапеда. — Ми жили так з давніх-давен, і завжди все у нас ішло добре.

— Ви й справді такої думки? — спитав, затинаючись від хвилювання, Томас. — І ми на старість станемо разом з вами фермерами?

— Так, неодмінно станете, — підтвердили Ігасапа, Часке й Гапеда.

Томас і Тео довго не могли слова промовити.

— Ну, хай буде так, — сказав, нарешті, Томас. — Тоді я зараз же почну вчити вас доїти корів. Це видасться вам набагато важчим, ніж гонити стадо, малі червоношкірі шибеники.