Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Трьом дакотам тепер уже не треба було додержувати особливої обережності. Вони, не ховаючись, побігли просто до табуна. Сокиру. війни закопано, і ніхто й не запідозрить, що ці хлопці належать до Ведмежого братства, усе ще переслідуваного ворогами. А коли там і Адамс, як вони того сподівалися, то, впізнавши хлопців, він, без сумніву, дружньо прийме їх.

Дакотів помітили, і назустріч їм вирушив вершник. Це був білий. Він їхав на рябому коні й одягнений був, як ковбой: у світлій шкіряній куртці, на шиї — строката хустка з довгими китицями, а на голові — високий крислатий капелюх. Обличчя — худе і засмагле, аж бронзове. Вік його важко було визначити, бо ж ніхто не міг певно сказати, чи безліч отих зморщок на його чолі викарбувана роками, чи злигоднями. Вершник під'їхав галопом і, як індієць, раптово осадивши коня, зупинився перед хлопцями.

Троє з Ведмежого братства теж стали.

— Вітаю моїх юних червоношкірих братів! — сказав білий мовою дакотів. Його вимова, власне, діалект мови дакотів, була трохи незвична для індійців з Ведмежого братства. Проте вони добре розуміли його і зраділи, що білий в цій далекій місцевості вітає їх рідною мовою.

— Вітаємо нашого білого брата! — відказав поважно Ігасапа. — Ми шукаємо людину на ім'я Адамс.

— Зараз ви його тут знайдете! Ходімо! — Вершник повернув коня і риссю поїхав до табуна, що пасся на лузі. Індійці пішли за ним. Гапеда і Часке з цікавістю розглядали корів, биків і бугая. Хоч ці тварини після зимівлі були худішими, ніж дикі бізони, але вони жваво і з задоволенням паслися, а не стояли напівмертві, з похнюпленими головами, як та худоба, що її пригнали у резервацію уатшітшун. Бугай сопів, довгі батоги пастухів голосно ляскали.

Дакоти побачили групу вершників. Один з них — викапаний той, що привітав їх. Троє сивих чоловіків і дві жінки похилого віку менше цікавили хлопців. Це, певно, фермери, що їх прогнала повідь, як розповідав скаут.

Але серед них був ще один вершник: білявий, молодий, з блакитними очима; риси його обличчя були суворі, а в куточках рота заліг глибокий сум. Поруч нього молода жінка: волосся у неї було світле, як сонце, а очі — як вранішнє небо. Вона вправно їхала верхи. Проте юні дакоти, які, можна сказати, виросли на конях, зразу ж побачили, що ця жінка не сиділа, як вони, з чотирьох років, день у день у сідлі. Вона, видно, з недавнього часу у прерії, хоча і намагалась бути схожою на справжню пастушку.

Білі зупинились, зійшли з коней і запросили індійців до себе. Гапеда і Часке були приємно вражені таким ввічливим і пристойним поводженням уатшітшун. Вони знали лише Червоного Лиса, солдатів та найманців, що заганяли людей Ведмежого братства до резервації і убивали їх, уже обеззброєних. Їхньою мовою завжди були лише кулі і груба лайка. Тому індійці так здивувалися тепер.

Гапеда розповів білим, про що він довідався в передовому загоні драгунів. Ті уважно вислухали, але не промовили жодного слова, тільки посмоктали свої люльки, багатозначно похитали головами і замислились. Вони поводилися майже так само, як і червоношкірі чоловіки, і довір'я хлопців до них ще більше зросло.

— Як же ви дісталися сюди? — поцікавивсь нарешті Адамс.

Ігасапа розповів йому всю правду.

— І що ж ви думаєте тепер робити?

— Токай-іхто просить білого чоловіка на ім я Адамс купити для Ведмежого братства плямистих бізонів і землі, де ми б могли з цими бізонами жити.

Адамс здивовано глянув на нього.

— Скільки ж вас? — запитав він.

— Коли ми посадили хлопців у човен, нас ще лишилось чотирнадцять воїнів і п'ятдесят стариків, жінок і дітей, — відповів Ігасапа. — Але під час грози Червоний Лис знову; напав на Ведмеже братство, і, певно, ще декого з наших убито. Скільки, зрештою, переправиться через річку, ми не знаємо.

Адамс якусь мить помовчав.

— Багатьох вам доводиться оплакувати, — сказав він нарешті. — Для того десятка чоловік, що залишились, ви легко знайдете і землю, і худобу. Але чим же ви будете платити?

— Золотом. Токай-іхто дав нам золота!

На обличчях трьох старих фермерів відбилась цікавість. Вони присунулися ближче і стали прислухатися уважніше ніж досі.

— А чи вмієте ви скотарювати? — знову запитав дакотів Адамс.

— Ні. Але Токай-іхто сказав, що ти хочеш стати нашим братом. Ти навчиш нас розводити плямистих бізонів.

Адамс усміхнувся.

— Це було б непогано. Я залюбки допоможу вам. То, може, зараз і купівлю зробимо?

— Чоловіче, — вигукнув один із старих фермерів, — купи у нас худобу, ми ситі по саму зав'язку цим здирством і мріємо податися на схід. Є в індійців золото?

— Заспокойтесь, — сказав Адамс. У ньому прокинулась чисто селянська ощадливість. — Ми порахуємо й оглянемо худобу.

— І будемо тут товктись, поки не прийдуть драгуни і не накоять лиха? Ти забув про цю банду грабіжників? Чув, що розповідав хлопець?

— Саме тому рисковано зараз купувати худобу.

— Адамсе, не торгуйся довго. Ти й так купиш усе мало не задарма. Поговори з індійцями, щоб дали нам золото, і можеш негайно ж перегнати худобу через канадський кордон. Драгуни не наважаться його перейти!

— Це правда. — Адамс не втрачав спокою. Троє дакотів спостерігали, як він разом з іншими білими чоловіками й жінками ходив поміж худобою, лічив, обмацував, знизував плечима, зрідка щось зауважував. Нарешті він підійшов до індійців.

— Скільки у вас золота? — стиха запитав він. — Трудність у тому, що тут, звичайно, ніде дістати терезів для золота. Все треба приймати на віру. Але це