Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

У пастухів була одна-однісінька дійниця. Худобу розводили не заради молока, а на м'ясо. Корів пастухи доїли лише для себе.

Гапеда і Часке з цікавістю спостерігали, як Томас витискав молоко з вим'я корови, що спокійно стояла і помахувала хвостом. Але носи вони затулили, і коли Томас, сміючись, дав їм покуштувати молока, з відразою виплюнули незвичайне питво.

— Не смакує? Чи ти ба! Де ж ваша індійська витримка?

Часке й Гапеда пересилили себе і судорожно почали пити. На їхню думку, молоко огидно тхнуло й було таке ж огидне на смак. Проте вони понад силу ковтали його. Потім крадькома відійшли убік і виблювали. Нове життя не так уже й просто почати!

Але хлопці хотіли бути мужніми.

Коли вони загорнулись у ковдри, щоб поспати, поки настане їх черга нести варту, Тео знову заговорив з ними.

— Я досі ніяк не можу взяти до тями, — сказав він, — чи це правда, що Адамс також стане фермером?

— Авжеж, правда! Тео протер очі.

— Адамс знову стане фермером! Ви, Ведмежі сини, будете жити з людиною, кращої за яку вам не знайти! Ви йому віддаєте усе, що багаті білі негідники пограбували у нього, хай і в інший спосіб, ніж це можна було собі уявити. Так, ми, злидарі, повинні триматись разом, тоді можна чогось досягти.

Хлопці поснули. От якби тільки Токай-іхто залишився живий, вони б йому про все це розповіли!

Ніч минула мирно і спокійно. Сонячного ранку худоба повільно рушила далі до Лісистих гір.

Біля підніжжя, на просторих луках, за якими починався ліс, нові скотарі зупинилися разом із своїм великим табуном. Це були землі, ніким ще не займані. Тут можна оселитись і кочувати із своєю худобою, де тільки заманеться. Перше місце для стоянки вони вибрали біля маленького прозорого струмка, що вибігав з лісу і вився серед лук. Тут було дуже гарно. Худоба мала воду й чудову пашу, люди — луки й ліс для теплих та холодних днів; дров було досить, — потік кишів рибою, а ліс — дичиною.

З дня на день, з години на годину чекали Ведмежі хлопці та Ігасапа на своїх. Завжди один з них сидів на верхівці найвищого дерева і. дивився на далеку Міссурі. Нарешті дочекались. Радісний крик Часке дзвінко і переможно пролунав у тихих вечірніх сутінках. Коли хлопець зліз із дерена, біля нього вже стояли Гапеда та Ігасапа з кіньми. Усі троє скочили на них і, мов вітер, помчали прерією назустріч своїм одноплемінникам. — Гі-йє-ге! Гі-йє-ге!

Валку, що нагадувала довгу темну змію, було ледь тільки видно в преріях. Навіть окремі постаті ще не можна було розрізнити. Але хлопці галопом помчали до пасма горбів, виїхали наверх, звели коней диба і радісно закричали. Потім якусь мить постояли, вдивляючись у сутінки.

Вони бачили, як воїни на мустангах кружляли навколо валки. Четансапа, їхній батько, їхав на здобутому в бою сиваші, Шеф де Лю був серед них на своєму рябому, а Чапа на гнідому коні. За невеличким загоном воїнів на чолі валки йшов пішки Гавандшіта. За давнім звичаєм, він ніс у руках довгий спис. Його спина і потилиця не рухались, і здавалося, ніби вони заклякли, а худі ноги наче самі по собі йшли хуткою ходою, якою вони ось уже близько століття мандрували луками й лісами. За ним ступали коні, везучи на собі жінок, дітей і вантажі. Останніми бігли друзі Гапеди й Часке — Молоді Собаки, а за ними коні драгунів, яких не використовували ні для верхової їзди, ні для перевезення вантажів.

— Гі-йє-ге!

Чи ж є на світі щось прекрасніше, ніж свідомість того, що Ведмеже братство закінчило свій довгий, тяжкий шлях і досягло вільних прерій, де панує повна свобода?

Ведмежі хлопці, звісно, помітили, що Токай-іхто, Унтшіди і чорноногого Гірського Грома нема в поході. Може, вожді йдуть в ар'єргарді? А де ж Унтшіда, чи жива вона?

Ведмежі хлопці та Ігасапа мчали назустріч одноплемінникам. Вони під'їхали просто до Четансапи, що зупинився, помітивши їхнє наближення. Уся валка також зупинилась.

Ігасапа розповів про все.

Четансапа глибоко зітхнув.

— Ви надто поспішили з купівлею, — сказав він. — Наші чоловіки говоритимуть, що плямисті бізони смердять.

— Це правда, а від їхнього молока людина блює, — підтвердив Часке. — Але ж ми не повинні через це боятися бізонів?

— Веди нас. Ми подивимося на них, — : вирішив Четансапа. Потім він під'їхав до Гавандшіти і прошепотів йому кілька слів. Хлопці і Чорна Скеля нічого не почули, бо Четансапа говорив дуже тихо. Але те, як Гавандшіта підвівся і пильно глянув на них, не віщувало нічого доброго. Хлопці та Ігасапа злякалися. Хіба Токай-іхто не казав Гавандшіті про свій план? І де Токай-іхто? Четансапа й словом не згадав про нього.

Валка знову рушила. Ігасапа й обидва хлопці їхали попереду, показуючи дорогу, Тепер вони посувалися поволі, так, як Причепи, що їх вантажні коні тягли за собою, і трималися при цьому ближче до Бобра. Четансапі не було коли говорити з ними, він як вождь мусив стежити за всією валкою. Шеф де Лю мав дуже засмучений, похмурий і неприступний вигляд, тому хлопці не наважувалися звернутись до нього. У Бобра також був не такий радісний вираз обличчя, який хлопці сподівалися побачити при зустрічі.

— Де Токай-іхто? — спитав Гапеда у Бобра, і серце його схвильовано застукотіло.

Він показав назад, на Міссурі.

— Там, — відповів він приглушеним голосом. — Він залишився битись з Червоним Лисом. Тому ми й мали змогу зняти намети і переправитись.

— І… — Гапеда не міг більше вимовити й слова. В горлі йому стисло.

— І Гірський Грім, з братства чорноногих, залишився там, аби стежити за боєм і сповістити нас, чи… — Бобер також запнувся. — Тепер ми повинні чекати, — додав він. — Дістанемось