Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

З уст Токай-іхто не злетіло жодного звуку. Та й навряд чи він взагалі слухав.

Делавар пильно дивився на кобилу, що стояла позаду Червоного Лиса. Вона належала колись майорові і була чудовою, винятково благородною твариною з жвавими очима. Її пахи були забризкані кров'ю, і з несамовитим гнівом Шеф де Лю глипнув на важкі шпори її теперішнього хазяїна. «Собака, — подумав делавар. — Убивця…» Він не відводив погляду від коня, якого часто годував. Кобила підвела голову і нашорошила вуха. Чи вона теж упізнала розвідника?

— Ти, уперта червона шкуро! — знову крикнув Фред Кларк на мовчазного вождя. — Чи тобі язик відібрало? — Червоний Лис вищирився злобно і єхидно. — З німим погана розмова. Але, здається, справу між нами уже й так закінчено. — Він одвернувся од Токай-іхто і підступив до Бобра і Шефа де Лю. — Я нічого не маю до вас, — сказав він хрипко. — Ви можете або повернутись назад у резервацію, або втекти через Міссурі у свою Канаду. Тільки оцього, — він через плече показав великим пальцем на Токай-іхто, — оцього ви не візьмете з собою на той бік. Він піде на шибеницю.

Делавар хотів ударити мерзотника в обличчя, але рука того з неймовірною силою обхопила його зап'ястя. Червоний Лис стиснув йому пальці, мов залізними лещатами, і глузливо оскалився. Це був мовчазний короткий поєдинок двох рук.

Делавар з безсилою люттю відчув свою слабість; піт залив йому обличчя.

Червоний Лис випустив руку.

— Та ми порозуміємось! Подумайте над цим. За цей скальп, — Червоний Лис ще раз безсоромним жестом руки показав на Токай-іхто, наче на свою власність, — за цей скальп добре заплатять. Хто мені його принесе — поїде у Вашінгтон і дістане двісті доларів. Даю строк до завтрашнього ранку. Але краще вам не гаятись, бо мої мисливці теж знають ціну грошам!

Янкі обернувся і знову підступив до Токай-іхто.

— І ти також поміркуй над цим востаннє! Невже усі вони мусять загинути через тебе, боягузе? Адже колись Понтіак, великий вождь, переможений білими, безстрашно прийняв смерть від червоношкірого брата…

Червоний Лис пішов до свого коня.

— За це йому тоді теж непогано заплатили, — сказав пін мимохідь до Шефа де Лю. — Заради золота тобі нема чого лишатися з ним. Ти його одержиш тепер і в нас.

Делавар більше не міг дивитись на цього чоловіка.

Ворог скочив на коня, стиснув його шпорами, аж той став диба. Лівою рукою Червоний Лис натягнув повід, у праній зібгав крислатий шкіряний капелюх. Поривом вітру, що раптом знявся, скуйовдило йому непокрите вогняне колосся.

— Падлюка! — загорлав Червоний Лис на Токай-іхто і аж запінився од люті. — Чого ти прийшов? Що я тобі, миша, з якою ти гратимешся, ти, смердючий червоношкірий? Чого ти приїхав сюди і крадеш у мене час, коли не хочеш розмовляти?

Червоний Лис пустив коня. Мабуть, щось промайнуло на обличчі вождя, чого не бачили воїни, але що привернуло увагу ворога. Негідник знову під'їхав.

— Гаррі?

— Я у вашому розпорядженні.

Вершник на гнідій кобилі видав напівсвистячий звук.

— Гаррі… — Приголомшений, він непевним рухом насунув крислатий капелюх на голову. — То ходімо.

— За шість днів, коли мої воїни з жінками та дітьми переправляться через річку. Я чекатиму на тебе біля цієї височини. Із зброєю. Хуг.

Червоний Лис утупився очима у вождя.

— Ти що, з глузду з'їхав? Ти думаєш, я збираюсь битися з тобою?

— Ти будеш зі мною битися. Зі мною і моїми воїнами або зі мною одним. Вибирай!

Червоний Лис спробував засміятись, але з його рота вирвався лише якийсь гавкаючий звук.

— Ти що, збираєшся наказувати мені, мій хлопче?

— Я сказав.

— Ну тоді як хочеш, ти, койоте, з'являйся із зброєю! Я приймаю виклик! Я приймаю! За шість днів! Я буду тут! — Червоний Лис зареготав. Він зареготав цього разу голосно й різко. — Гей, мій хлопче, я приймаю виклик! У твоїй сумці більше немає патронів. А твого ножика і стріл я не боюсь. Приходь, я теж прийду, і теж сам! Твій скальп належить мені. Згода?

— Так.

— Гаразд, мій Гаррі!

Червоний Лис високо піднявся на стременах і, впевнений у перемозі, глумливо помахав капелюхом. Тоді круто повернув коня і понісся на південь у безмежну прерію.

Обидва супровідники, здавалось, були спантеличені його раптовим від'їздом. Якусь мить вони недовірливо й вороже дивилися на дакотів, а тоді й собі повернули коней і поїхали за своїм повелителем та хазяїном.

Делавар чув глухі удари копит і бачив розтріпані на вітрі довгі кінські хвости. Вершники неслися галопом і ставали усе меншими й меншими. Нарешті вони під'їхали до далекої шеренги свого загону. Шеф де Лю ще розгледів, як три вершники спішились і тоді зовсім щезли з-перед його гострих очей.

Токай-іхто все ще непорушно стояв на місці. Він теж, здавалось, дивився вслід зниклим вершникам. Лише по тому він повернув буланого, і довгий погляд його чорних очей зупинився на друзях.

— Ви чули усе, — промовив він.

— Так, — відповів Четансапа, — і тепер ми порадимось з тобою, що нам робити.

Вождь насупив брови.

— Нема про що радитись. Ви переправитесь з наметами через річку, — ніхто не нападе на вас. А я лишусь тут, аби помститись за Маттотаупу і відвернути на себе ворогів, поки ви по той бік кордону не дістанетесь до Лісистих гір.

— Авжеж! — вибухнув Четансапа. — Лишити тебе тут нп вбивство тому набродові уатшітшун, що жадають нагороди за твій скальп. Ти гадаєш, Чорний Сокіл розсядеться