Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Хуг, і я не покину тебе! — гаряче підтримав його Бобер. — Накажи зруйнувати намети, жінкам вмерти, а нам загинути, як личить чоловікам! До цього ми всі готові! Краще вмерти, ніж ще раз зрадити Токай-іхто.

— Я не покину тебе! — вигукнув і Шеф де Лю. Але наступної ж миті розкаявся в своїй упертості. Він побачив, як змінилося обличчя Токай-іхто.

— Я додержу свого слова, і ви не станете мені на перешкоді, — сказав вождь. — Я закликав вас і ваші намети перейти через Мулисту воду у вільну країну. Я вів вас, і ви дістанетесь туди разом з жінками та дітьми. Я хочу цього. — Очі Токай-іхто перехопили погляд Четансапи. — Ти присягнешся мені священною люлькою, Чорний Соколе, син Сонячного Дощу, що переправиш наших на той бік і не повернешся назад. Якщо ж ти маєш намір діяти проти мене і моїх слів, то скажи. Тоді я сам себе уб'ю. Я син зрадника, ти сказав мені про це на Білій річці. Моє життя не варте нічого. Але ви не смієте вмерти.

— Якщо ми тебе не послухаємося, ти сам себе уб'єш? — промовив Четансапа збентежено й запально. — Ні, Токай-іхто, якщо ми послухаємось тебе, то це означатиме твою смерть. Ти й сам не віриш, що зможеш уникнути такої сили білих койотів, коли лишишся з ними наодинці, щоб відтягти їх на себе, поки ми дістанемось до Лісистих гір. Те, що ти говориш, — просто слова, в яких немає правди.

— Четансапо, я кажу правду. Я врятуюсь від тієї зграї білих койотів, тільки-но намети перейдуть через кордон. Так, я хочу цього, бо знаю: я вам потрібний. Я зроблю псе, що зможу, аби тільки повернутися до вас.

— А хто повідомить нас про те, що станеться з тобою?

— Гірський Грім, сітсікау, залишиться по цей бік річки на варті й принесе вам звістку про мене.

Четансапа важко дихав.

— Ти силуєш мене, вождь. Ти забрав мене з «пустельної землі», коли я умирав. Моє життя належить тобі. Візьми до цього ще й честь мого імені. Я присягаюсь тобі, що переправлю наші намети. Чоловіки похилили голови.

— Хай буде так, як хоче Таємнича Сила, — закінчив вождь. — В мужності Четансапи жоден воїн ніколи не мав сумніву.

Він попустив повід, і буланий побіг назад до великої Мулистої води. За ним ішов сірий жеребець Гірського Грома, а по його сліду бігли сиваш, рябий і гнідий з своїми вершниками.

Повернувшись до табору, чоловіки пустили мустангів у табун, а самі разом з Токай-іхто пішли до Гавандшіти. Уїнона принесла люльку для присяги. Її дим на Білій річці підкріпив рішення воїнів піти на чужину: тепер вона перед небом і землею мала ствердити слова вождя і покору його воїнів.

Люлька задиміла в руках. Шефа де Лю, що покурив її останнім і віддав на збереження Уїноні. Потім він обернувся і пішов слідом за Токай-іхто, який, залишивши старого чаклуна, почав підніматися схилом. Позаду вождя з похиленою головою ступав Шунктокеча. Ще ніколи не здавався йому схил таким стрімким і ніколи так нестерпно не пекло сліпуче полудневе сонце. Він у розпалі бою вистріляв останні патрони Токай-іхто, коли той перепливав річку, і тепер з його вини вождь мусив стати під кулі Червоного Лиса з самими лише стрілами.

Він не підводив очей на товаришів, а дивився в землю і побачив усе ще сухі шкіряні човни, що марно чекали на воду, і між ними двох дівчаток з натертими сажею обличчями. Вони сиділи, тісно притулившись одна до одної, і не насмілилися підвести очі на вождя, коли той пройшов повз них.

Минуло чимало часу, поки настав вечір і закінчився піст для дітей. Ящірка пішла до своєї матері, а Грозова Хмара присунулась ближче до Уїнони. Сестра вождя взяла дівчинку до себе у ковдру. Грозовій Хмарі було там тепло холодної ночі, і вона заснула глибоким сном.

Ранком дівчина підрахувала, що з шести ночей вже проминула одна і тепер вони вирушать на п'яту ніч.

Грозова Хмара і Ящірка були ще малі, але вони навчились годинами й днями тихо сидіти й чекати, як дорослі дівчата та жінки. Ось і зараз сиділи подруги і терпляче чекали. Вода спадала з дня на день і навіть з години на годину. З річки виступили луки і чітко окреслилися форми дна затоки. Мокра і зотліла, жовта торішня трава своїм бридким виглядом різко відрізнялася од квітучого лугу за межами спустошення. Прибиті течією, лежали понад берегом вивернуті дерева. Кілька жінок відтягли вбік розкладені трупи затонулих диких тварин. Шум бурхливої річки у головній долині усе віддалявся і слабшав. Коли Грозова Хмара одного дня побігла вниз до краю затоки, то побачила, що у великій долині з води вже виступили вершини горбів, які тяглися вздовж справжнього річища. Але яке неприємне видовище являла собою долина, повна мулу і жовтої води. Ще лишилося два дні до переправи.

Грозова Хмара знову сиділа в таборі і чекала. Їй так хотілося поговорити з Сітопанакі і попросити, щоб та розповіла про край, що лежить по той бік річки. Але дочка чужого вождя була така тиха й зажурена і не розуміла мови дакотів. Грозова Хмара іноді кидала погляд на цю дівчину, яку вона ще кілька днів тому ненавиділа, ревнуючи до Уїнони. Але тепер вона полюбила чужинку і дивилася на неї все частіше, правда крадькома, так що чорнонога дівчина не могла цього помітити. Сітопанакі була дуже гарна і сумна, як сама смерть. Може, вона любила вождя?

Якось уночі — останньої ночі перед переправою через річку — Грозова Хмара крізь сон почула тихий звук, немов вітер співав у траві. Він бринів, як невідома пісня, і пісня ця була така чарівна й ніжна, що маленька дівчинка не хотіла прокидатись, а воліла