У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Через рів було перекинуто кілька мостів, які легко розбиралися в разі небезпеки.

Проїхавши через східні ворота, ми опинилися на широкій вулиці, де зібрався натовп жителів, уже сповіщених про вранішню битву.

Вони стискали кулаки і шепотіли прокляття, адресовані Маруту і його товаришам.

На мене чорні кенда дивилися швидше здивовано і не без деякого страху.

Проїхавши ще чверть милі, ми через ворота потрапили у щось, схоже на південноафриканські краалі для худоби, оточені сухим ровом і дерев’яним палісадником, зовнішня частина якого була обсаджена зеленню. Пройшовши ще одні ворота, ми опинилися біля великого будинку, спорудженого за зразком інших будинків міста.

Це був палац короля Сімби.

За палацом розташовувалося ще кілька будинків, де жила королева та інші жінки.

Праворуч і ліворуч від палацу стояли два будинки. Один був приміщенням для варти, а до іншого привели нас. Це було досить зручне житло площею близько тридцяти квадратних футів, але складалося всього з однієї кімнати. Позаду нього кілька хатин служили для кухні та інших призначень. В одну з них помістили наших трьох білих кенда. Одразу після нашого прибуття нам принесли їжу: смажене ягня і страву з варених колосків, крім того, у глеках, зроблених із висушеної на сонці глини, вода для пиття і вмивання.

Я їв із великим апетитом, оскільки майже помирав з голоду.

Потім, зрозумівши марність будь-якої остороги у разі нападу на нас, я розлігся на матраці, в кутку кімнати, натягнув на себе шкіряний килим і міцно заснув, передавши свій захист до рук Провидіння.

Наступного ранку мене розбудив сонячний промінь, що впав на моє обличчя через віконний отвір, загороджений дерев’яними ґратами.

Я лежав ще якийсь час, пригадуючи події попереднього дня.

Отже, я був полоненим дикого народу, що мав достатньо підстав ненавидіти мене: я вбив багатьох із них, хоча і робив це винятково з метою самозахисту.

Правда, їхній король обіцяв нам недоторканність, але хіба можна було покластися на слово такої людини?

Якщо випадок не врятує нас, без сумніву, нам зосталися лічені дні. Рано чи пізно нас уб’ють.

Єдиною втіхою було те, що принаймні лордові Регноллю і Саведжу вдалося врятуватися.

Я був упевнений, що вони врятувалися, бо ті двоє, які сиділи на верблюдах і потрапили з нами в полон, говорили Марутові, що вони бачили їх у натовпі вершників цілими і неушкодженими.

Можливо, вони тепер оплакують мою смерть, оскільки звідки їм знати про наш полон, такий несумісний із звичаєм чорних кенда?

Я не знав, на що вони зважаться, коли Регнолль побачить, що його смілива спроба виявилася марною, як, утім, я й думав. Єдине, що їм залишалося, це спробувати втікати назад; але це було надто складно.

Залишався ще Ханс. Той, звичайно, спробує повернутися нашим колишнім шляхом, оскільки він ніколи не забував дороги, якою-одного разу пройшов. За кілька тижнів від нього в пустелі залишиться лише купка кісточок. Можливо, як він і вважав, він пішов уже до мого батька і розповідав йому тепер про ці події біля веселого вогню десь у далекому невідомому краю. Бідолашний Ханс!

Я розплющив очі й озирнувся.

Перше, що я помітив, було зникнення мого двоствольного пістолета і великого складаного ножа. Я був тепер остаточно беззбройний. Потім я побачив Марута, що сидів на підлозі, поринувши в молитву чи в глибокий роздум.

— Маруте, — сказав я, — хтось був тут уночі і викрав мій пістолет і ніж.

— Так, пане, — відповів він, — і мій ніж теж зник. Я бачив, як опівночі двоє людей, крадькома, як кішки, ввійшли сюди і обшукали всі кутки.

— Чому ж ти не розбудив мене?

— Чи була б у тому користь, пане? Якби ми чинили опір, нас убили б відразу. Краще було не перешкоджати їм узяти ці речі, які все одно марні для нас.

— Пістолет міг би надати нам хорошу послугу, — багатозначно сказав я.

— Так, але і без