У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Ми були покинуті, оскільки, мабуть, нас вважали вбитими.
— Мій пане Макумазане, — сказав, усе ще всміхаючись, Марут, підходячи до мене, — Дитя врятувало більшість наших, але нас покинули. Що ти робитимеш? Стріляти, доки нас не схоплять?
— Мені нічим стріляти, — відповів я. — А якщо ми здамося, що буде з нами?
— Нас відвезуть до міста Сімби і принесуть у жертву Джані. У мене мало часу розказувати тобі, як це робиться. Тому я пропоную тобі: вб’ємо себе.
— Це, мабуть, матиме вигляд дурниці, Маруте. Поки ми живі, нам може випасти нагода уникнути Джани. Якщо нам буде кепсько, у мене залишається пістолет із двома кулями для тебе і для мене.
— Мудрість Дитяти говорить твоїми вустами, Макумазане, — сказав Марут. — Я зроблю так, як діятимеш ти.
Потім він обернувся до своїх людей. Вони деякий час порадилися між собою, після чого троє з них зважилися на героїчне рішення.
Підпустивши чорних кенда на близьку відстань, вони вийшли вперед, ніби здаючись, і раптом із криком: “Дитя!” кинулися на них і, б’ючись, як демони, знищили безліч ворогів, поки самі не загинули, вкриті ранами. Ця хитра і відчайдушна витівка, що так дорого коштувала ворогам, дуже розлютила їх.
Із криком: “Джана!” вони рушили на нас (тепер усього шістьох). Їх вів сивобородий чоловік, який, судячи за кількістю ланцюжків на грудях та інших прикрас, був важливою особою.
Коли вони наблизилися ярдів на п’ятдесят до нас і ми вже готувалися до найгіршого, раптом наді мною прогримів постріл. Тієї ж миті сивобородий чоловік широко змахнув руками, впустив списа і мертвим упав на землю. Я озирнувся і побачив Ханса з люлькою в зубах і димлячою “Інтомбі” в руках.
Він вистрілив, здається, вперше за весь день і вбив цього чоловіка, смерть якого завдала чорним кенда горя і відчаю. Вони спішилися і стовпилися коло вбитого.
До них під’їхав лютого вигляду чоловік середніх років, у якого було ще більше різних прикрас.
— Це цар Сімба, — сказав Марут, — убитий — його дядько Гору, великий вождь, який виховував Сімбу змалечку.
— Шкода, що в мене немає патрона для племінника, — зауважив я.
— До побачення, баасе! — сказав Ханс. — Мені треба йти, бо я не можу знову зарядити “Інтомбі” на спині цієї тварини. Якщо баас раніше за мене зустріне свого батька, хай баас попросить його приготувати для мене тепле місце біля вогню.
Перш ніж я встиг відповісти, Ханс повернув свого верблюда (який, як я вже згадував, був цілий і неушкоджений) і, підганяючи його ударами рушниці, помчав галопом, але не в напрямку дому Дитяти, а вгору на пагорб, у гущавину гігантської трави, змішаної з терняком, яке росла недалеко від нас.
Там він незабаром сховався разом зі своїм верблюдом.
Якби чорні кенда і бачили відхід Ханса, — в чому я дуже сумніваюся, оскільки їхню увага цілком поглинув мертвий Гору, — вони, мабуть, не переслідували б його.
Вони подумали б, що Ханс хоче заманити їх у якусь пастку або засідку.
А вороги наші радилися з очевидною розгубленістю. Вони, можливо, дійшли висновку, що ми з нашими рушницями щось більше, ніж прості смертні.
Нарешті від них відійшов один чоловік, у якому я впізнав ранкового парламентера.
Тоді я відклав убік свою рушницю на знак того, що не збираюся стріляти, хоча, якби я й хотів, то не міг би зробити цього.
Парламентер підійшов до нас і, зупинившись за кілька ярдів від нас, звернувся до Марута.
— Слухай, другий жрець Дитяти, — сказав він, — що каже цар Сімба. Він говорить, що ваш бог дуже сильний сьогодні, хоча іншого разу це може бути й не так. Тому Сімба пропонує вам здатися і присягається, що жоден спис не пронизає ваше серце і жоден ніж не чіпатиме вашого горла. Вас відведуть до міста і триматимуть, як полонених, доки не настане мир між чорними і білими кенда. Якщо ж ви відмовитеся, ми оточимо вас з усіх боків і чекатимемо, поки ви не помрете від спраги і спеки. Це слова Сімби, до яких нічого не буде додано і від яких не буде нічого забрано.
Сказавши це, парламентер відійшов від нас на певну відстань, щоб не чути нашої наради, і чекав.
— Що відповісти йому, Макумазане? — запитав Марут.
Я відповів йому запитанням.
— Чи є надія, що нас визволить твій народ?
Марут заперечно похитав головою.
— Ніякої. Те, що ми бачили сьогодні, лише мала частина війська чорних кенда. Завтра вони можуть зібрати тисячі. Крім того, Харут вважає, що ми загинули. Якщо Дитя не врятує нас, нам
