У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Мені дуже хотілося бачити його обличчя, щоб знати, чи усміхався він при цих словах.

За годину на ринковій площі, як і напередодні, з’явився вогонь, довкола якого рухалися примарні фігури.

На щастя, ми перебували надто далеко від площі, щоб крізь нічний морок розгледіти, що там відбувалося.

Раптом піднявся сильний вітер, який зазвичай передує в південних частинах Африки бурі з грозою. Він дув майже півгодини, потім затих. Блискавки з усіх боків прорізали небо і при їх світлі ми бачили майже все населення міста Сімби, що юрмилося на площі і вказувало на небо.

За кілька хвилин загримів сильний грім і щось важке вдарилося об дах біля мене. Потім я відчув сильний удар у плече, що мало не збив мене з ніг.

— Швидше вниз! — вигукнув я, — вони кидають у нас каміння.

За десять секунд ми були у своїй кімнаті. Я запалив сірника з коробки, залишеної у мене разом із тютюном та люлькою, і побачив кров, що юшила обличчям Марута.

Але те, що здалося нам камінням, виявилося шматками льоду в кілька унцій24вагою.

— Град! — сказав Марут зі своєю звичною усмішкою.

— Це якась пекельна буря, — сказав я, — бо хто коли бачив подібний град?

Сірник згас. Далі розмовляти було неможливо, оскільки через ревище раптової бурі, що вибухнула з незвичайним градом, нічого не було чутно.

До шуму бурі й ударів граду домішувалися крики і стогони людей.

Я почав побоюватися руйнування нашого будинку, але він був міцно збудований і стійко витримував скажені натиски бурі.

Я впевнений, що якби його вкрили черепицею або залізом, він би не витримав її. Величезні градини розбили б ущент черепицю і пробили б залізо, як папір. Зі мною був подібний випадок у Наталі, тоді вбило градом мого кращого коня. Але все-таки той град був схожий на сніжинки, порівняно із цим.

Град гамселив не більше двадцяти хвилин, із яких десять були найлютішими.

Потім усе стихло, небо абсолютно випрозоріло і зійшов повний місяць. Ми знову вибралися на дах.

Він на кілька дюймів був покритий осколками льоду, все довкруж, скільки сягало око, приховував глибокий сніг.

Незабаром температура нормалізувалася, і сніг із градом почали швидко танути, утворюючи потоки стрімкої води.

Ми бачили коней, які вирвалися зі своїх зруйнованих бурею стаєнь, розташованих у кінці ринкової площі. Всюди валялися тіла вбитих і поранених незвичайним градом і зірваними стихією дахами будинків.

У момент початку бурі на площі було близько двох тисяч мешканців, які зібралися дивитися на жертвоприношення.

— Дитя мале, але сила його велика! — врочисто сказав Марут. — Поглянь, ось його перше прокляття!

Я подивився на нього, але не захотів сперечатися, оскільки він був глибоко переконаний, що цей незвичайний град і буря були послані його Дитям.

Я не розумів тільки, як він міг вірити в усе це. Потім я пригадав, що подібне покарання спіткало стародавніх єгиптян у період їхнього розквіту за те, що вони не дали “народу піти”. Звичайно, ці чорні кенда були гіршими за єгиптян, і, звісно, вони нас не відпустять. Тому я перестав дивуватися фантазіям Марута.

Тільки наступного ранку ми могли оцінити розміри нещастя, що випало на долю чорних кенда.

Від їхніх жнив, що обіцяли бути багатими, не залишилося й сліду.

Ліси набули справжнього зимового вигляду. На деревах, що простягли до неба свої оголені гілки, не залишилося жодного листочка. Величезна біда прийшла у країну чорних кенда.

Наступного ранку нам не принесли сніданку, можливо, через те, що нікому було його принести. Але в нас від попереднього дня залишалося багато різної їжі. Ми поїли, скільки могли, і пішли туди, де були наші білі кенда. Вона була порожня: останній її мешканець зник