У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Ми стояли перед ними, я — притулившись до стіни будівлі і прагнучи здаватися якомога безтурботнішим, Марут — звично усміхаючись і уважно поглядаючи на небо.

Ми перемерзли, ослабли і були сповнені важких підозрінь і побоювань, щоб діяти енергійніше.

Раптом Сімба обернувся до своєї свити і наказав вирити яму в кутку нашого двору і зарити в ній мертвого, залишивши його голову вгорі, “щоб він міг дихати”.

Наказ негайно виконали. Потім він розпорядився годувати нас, як і раніше, і додавши, що за три дні ми знову почуємо про нього, подався геть з усією своєю свитою.

Убитий був сидячи заритий по шию в землю. Біля нього були поставлені посуд із їжею та водою і над ним було влаштовано прикриття, “щоб захистити нашого брата від сонця”, як сказав один із тих, хто влаштовував могилу.

Вигляд мертвого, а також голів, полеглих у бою білих кенда (я забув згадати про них), виставлених на жердинах біля палацу Сімби, справляв погане враження.

Але прикриття, зроблене над мертвим, було зайвим, оскільки сонце раптом перестало сяяти; важкі хмари вкрили небо, і стало дуже холодно, незвично, за словами Марута, для цієї пори року.

Із даху будинку, куди ми подалися, щоб бути подалі від мертвяка, ми побачили на площі міста натовп чорних кенда, які стурбовано дивилися на небо і обговорювали між собою цю незвичайну зміну погоди.

День закінчився; нам принесли їжу, та в нас не було апетиту.

Завдяки низько навислим хмарам ніч настала раніше; ми вляглися спати.

На світанку я побачив, що хмари стали ще темнішими та щільнішими, і похолоднішало ще більше, ніж напередодні. Ловлячи дрижаки, ми вирушили відвідати наших білих кенда, яким варта не дозволяла заходити до нас.

Увійшовши до них, ми із жахом побачили, що замість трьох їх залишилося тепер двоє.

Я запитав, де третій. Вони відповіли, що нічого не знають про його долю. Опівночі, розповідали вони, заявилися люди, які зв’язали і кудись потягли їхнього товариша.

Ми повернулися до свого будинку.

День пройшов без особливих подій. До нас приходили жерці, оглянули мертвяка, змінили посуд із їжею і подалися геть.

Хмари темнішали і повітря все холоднішало.

Можна було чекати снігу.

Із даху нашого будинку ми бачили, як населення міста Сімби, все більше непокоячись, обговорювало на вулицях зміну погоди.

У тих, що йшли на польові роботи, на плечі були накинуті рогожі.

Цю ніч, незважаючи на пануючий холод, ми, загорнувшись у килими, провели на даху будинку. Якби нас вирішили схопити, тут усе-таки ми могли чинити якийсь опір або принаймні кинутися вниз і розбитися.

Ми пильнували по черзі.

Близько півночі я почув шум, що доносився з будинку позаду нашого, потім приглушений крик, від якого у мене похолола кров.

За годину на ринковій площі засвітили вогонь і довкола нього рухалися якісь постаті. Більше нічого не можна було розгледіти.

Наступного ранку залишався лише один білий кенда, який майже збожеволів від страху. Бідолаха благав нас узяти його до нас, оскільки він боявся залишатися один із “чорними демонами”.

Ми спробували виконати його прохання, але звідкись з’явилася озброєна варта і перешкодила нам.

Цей день був точною копією попереднього.

Той самий огляд жерцями мертвого і зміна у нього запасу їжі, той самий холод і вкрите хмарами небо, ті самі балачки про зміну погоди на ринковій площі.

Ніч ми знову провели на даху, але цього разу не склепили очей.

Над містом неначе висіла якась загроза нещастя. Здавалося, небо опускається на землю. Місяць заховався за хмарами. На обрії то з одного, то з іншого боку спалахували яскраві зірниці. Не було анінайменшого вітру.

Здавалося, що наближався кінець світу, принаймні стосовно нашого місцеперебування. Ніколи в житті я не переживав таких жахів, як цієї сумнозвісної ночі. Якби мені сказали, що на ранок я буду страчений, думаю, я пережив би це з легшим серцем. Але гірше за все було те, що я нічого не знав. Я нагадував людину, якій наказували йти із зав’язаними очима до прірви; вона не могла знати, де закінчується подорож, де та прірва, яка поглине її, але на кожному кроці переживала муки смерті, готової поглинути її.

Близько опівночі ми знову почули шум боротьби і напівзаглушений крик у будинку позаду нашого.

— Його відвели, — прошепотів я Марутові, витираючи холодний піт, що виступив на моєму лобі.

— Так, — відповів Марут, — скоро настане і наша черга.