У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Бачачи, що Харут неохоче говорить про це, я запитав його про чисельність народу кенда.

Він відповів, що чорні кенда мають близько двадцяти тисяч воїнів, тоді як білих не більше двох тисяч.

У цей час нашу розмову перервала поява людини з передового пікету, яка повідомила Харутові щось, що вельми стривожило його.

Я спитав, у чому справа.

— Один із розвідників Сімби, царя чорних кенда, — відповів Харут, указуючи на вершника, що мчав удалині рівниною. — Він їде до міста Сімби повідомити про нашу появу на їхній землі. Повертаймося в табір, Макумазане, і поїдемо далі, коли зійде місяць.

Як тільки зійшов місяць, ми знову рушили вперед, незважаючи на те, що верблюди були вкрай стомлені.

Ми їхали всю ніч, зупинившись лише перед світанком на півгодини, щоб поїсти і підтягти мотузки нашого багажу, який оберігався тепер особливо ретельно.

Коли ми знову вирушили в путь, до нас під’їхав Марут і зі своєю звичною усмішкою сказав, що добре було б, якби ми тримали наші рушниці напоготові.

Ми озброїлися магазинними гвинтівками, що заряджаються відразу п’ятьма патронами. Тільки Ханс з мого дозволу взяв собі мою стару одноствольну шомпольну рушницю, яку він називав “Інтомбі”, що не раз прислужилася мені під час подорожі в Понголенд. Ханс чомусь вважав її щасливою.

За чверть години, коли вже зовсім розвиднілося, ми в’їхали в скелясту місцевість, що оточувала рівнину.

Раптом наш караван зупинився… Незабаром ми зрозуміли, в чому справа.

На відстані не більше півмилі попереду з’явилося близько п’яти сотень людей у білому вбранні, частково піших, частково вершників. Вони швидко рухалися назустріч, намагаючись перегородити нам шлях. Ці люди мали чорні обличчя і не носили ніяких головних уборів.

Від них відділилося двоє парламентерів з білими прапорами в руках.

Вони галопом під’їхали до нашого каравану, зупинилися біля того місця, де стояли ми з Харутом і Марутом, і відсалютували нам списами. Це були стрункі чоловіки негроїдної раси з довгим волоссям, що сягало плечей. На них було легке вбрання: з потрійного ланцюга, зробленого з металу, схожого на срібло, який звисав із шиї на спину і груди. Озброєні вони були довгими списами, як білі кенда, і прямими мечами з хрестоподібною рукояткою, що висіли біля пояса.

Як я дізнався згодом, таке було спорядження кавалерії.

Піхотинці мали коротші списи, два дротики (асегаї) і криві ножі з роговою рукояткою.

— Здрастуй, пророче Дитяти! — закричав один із них. — Ми вісники бога Джани, що промовляє вустами царя Сімби.

— Говори, шанувальнику демона Джани! Чого хоче від нас Сімба? — сказав Харут.

— Війни. Навіщо ви перейшли річку Шаву, кордон Землі чорних кенда, встановлений договором сто років тому? Хіба вам мало своєї землі? Цар Сімба дозволив вам пройти в пустелю, сподіваючись, що ви загинете там. Але ви не повернетеся назад!

— Побачимо, — відповів Харут, — це залежить від того, хто сильніший — Небесне Дитя чи Джана. Ми хочемо уникнути кровопролиття. Наша подорож мирна. Ці білі люди хочуть принести жертву Дитяті, а шлях до священної гори лежить тільки через вашу землю.

— О, ми знаємо, яка це жертва! — вигукнув парламентер. — Вони хочуть крові нашого бога Джани! Вони думають убити його своєю незвичайною зброєю, хоча проти бога Джани безсила будь-яка зброя. Віддай нам білих людей, принеси в жертву Джані. Тоді, мабуть, цар Сімба дозволить вам пройти через свою землю.

— Як! — вигукнув Харут. — Порушити закони гостинності? Повернися до Сімби і скажи йому, що коли він підніме проти нас списа, потрійне прокляття Дитяти впаде на нього! Прокляття бурі, прокляття голоду і прокляття війни! Я, пророк, сказав це. Іди!

Ці слова, виразно вимовлені Харутом, справили надзвичайне враження на парламентерів. Страх з’явився на їхніх обличчях. Не відповівши жодного слова, вони повернули коней і так само швидко, як і приїхали, помчали до своїх.

Харут віддав наказ, після якого караван перебудувався у вигляді клина. Я, Ханс і Марут помістилися посередині лівої сторони цього трикутника, лорд Регнолль і Саведж праворуч. Харут став на гострому його кінці.

В’ючні верблюди були в центрі.

Перш ніж стати на свої місця, ми міцно потиснули один одному руки.

Бідолаха Саведж мав вигляд надто поганий: це мало бути його першим бойовим хрещенням.

Лорд Регнолль здавався щасливим, як король.

Я бачив немало битв і пригадав пророцтво одного зулуського вождя, який говорив, що я помру не на полі битви. Проте мій настрій був швидше протилежний настрою лорда Регнолля.

Тільки Ханс здавався абсолютно байдужим. Він навіть устиг набити тютюном і закурити свою люльку. Якби він не сидів у своїй мавпячій позі на високому верблюді, він одержав би