Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— На якій із найближчих станцій зараз найбільше людей?

— Промонторі. У них там зараз приблизно три сотні робітників.

— Надішліть телеграму й попросіть прислати вам на підмогу сто чоловік. Зі зброєю.

Касир витріщив на мене очі, здивовано відкрив рота, потім схопився на ноги, сплеснув руками й вигукнув:

— Господи! Як же я сам до цього не додумався?

— Справді дивно. Я ж бачу, що ви — справжній геній. Нехай люди привезуть із собою провіант і амуніцію, якщо у вас цього замало. І запам’ятайте: все має відбуватися в найсуворішій таємниці, щоб червоношкірі розвідники нічого не запідозрили. Як далеко звідси до Промонторі?

— Дев’яносто одна миля.

— Там знайдеться паровоз із двома вагонами?

— Так.

— Якщо ви негайно зв’яжетеся з ними, то допомога прийде завтра на світанку. Індіанські розвідники з’являться тут тільки до вечора. У вас достатньо часу, щоб підготувати селище до оборони. Нехай ваші робітники негайно зроблять паркан вищим. Люди з Промонторі завтра допоможуть їм. Стіна має бути такою високою, щоб індіанці не змогли зазирнути через неї і перерахувати наших людей.

— Вони однаково побачать нас із вершини гори, сер.

Зламана Рука з племені оґлала. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

— Не побачать. Я виїду на розвідку, назустріч індіанцям, і встигну попередити вас про їхнє наближення. На мій знак робітники сховаються в будівлях, щоб індіанці повірили, ніби в селищі майже нікого не залишилося. Ще сьогодні ми повстромляємо з внутрішнього боку загорожі палиці в землю і поприбиваємо до них дошки. Так у нас будуть лавки, з яких наші люди зможуть стріляти за паркан під час нападу. Якщо не помиляюся, то полковник Радж буде тут ще до полудня, і тоді в нас разом з робітниками з Промонторі буде двісті сорок чоловік. Можете не сумніватися: після першого ж нашого густострíлу червоношкірі втечуть, бо зрозуміють, що ми стріляємо з-за прикриття, а вони — на відкритій території, тож у них немає шансів.

— І тоді ми кинемося за ними! — радісно вигукнув касир, немов ворог уже втік, а він мчить за ним і трощить усе наліво і направо.

— Це буде видно. А наразі, сер, зосередьтеся на термінових завданнях. Їх у вас три: зміцнити паркан, організувати для нас їжу й дати телеграму до Промонторі.

— Все буде виконано негайно, сер! Хіба можуть білі тікати від якоїсь сотні червоношкірих дикунів? Через кілька хвилин ви отримаєте вечерю і, сподіваюся, будете задоволені. Я сам колись був кухарем, — додав він.

Все відбулося за планом. Наші коні отримали хорошу траву, а ми — чудову вечерю. Здається, містер Олерс справді краще орудував кухарською ложкою, ніж зброєю. Люди біля стіни працювали, як велетні, не зупиняючись ні на мить. Вранці я здивувався, побачивши, що за ніч стіна виросла мало не вдвічі.

Вночі через каньйон до Промонторі їхав поїзд, і містер Олерс, крім телеграфного повідомлення, передав поїздом усне прохання про допомогу. Не знаю, що саме подіяло швидше, але вранці до нас прибули сто чоловік зі зброєю, боєприпасами та провіантом.

Ці люди також відразу взялися до роботи, і спільними зусиллями до полудня стіну було закінчено. Я подав ідею наповнити водою всі наявні посудини і поставити їх із внутрішнього боку стіни. Вода була потрібна для великої кількості людей, а до того ж невідомо було, чи не доведеться нам витримувати облогу або гасити пожежу. Ми передали на сусідні станції повідомлення, щоб потяги курсували за звичним розкладом, аби не викликати підозри в розбійників. Після обіду ми з Віннету і Волкером вийшли з табору, щоб податися назустріч індіанським розвідникам. Ми воліли зробити це самостійно, аби мати певність, та й ніхто з залізничників не виявив бажання взяти участь у небезпечному поході. Ми домовилися, що той, хто першим помітить розвідників, подасть іншим знак петардою. Ми очікували індіанців з півночі, тому нам довелося розділитися, щоб не залишити без спостереження жодної стежки. Я взяв на себе західний бік, Віннету — середину, а Волкер — схід, той напрямок, звідки прийшли ми самі.

Видершись угору прямовисною скелею, я опинився на кам’янистому плато, порослому густим лісом. Я просувався уперед краєм ущелини, по якому мали проїхати розвідники індіанців, і приблизно хвилин через сорок п’ять набрів на ідеальне для втілення мого плану місце. Я побачив велетенський дуб, а біля нього — тендітну ялицю. По товстому, абсолютно гладкому знизу стовбурі дуба неможливо було вилізти на дерево, але я виліз на ялицю і знайшов на ній міцну дубову гілку. Незабаром я вже сидів на розлогій верхівці дуба, притулившись до стовбура, а листя повністю затуляло мене. Зате переді мною ліс лежав як на долоні; я добре розрізняв світлі, порослі травою галявини і темне море верхівок дерев. Я влаштувався щонайзручніше і приготувався чекати.

Так я просидів кілька годин, нічого не відбувалося, але не можна було втрачати пильності. Нарешті я помітив на північ від себе зграю ворон, яка сполохано кружляла над деревами. Це могло бути просто так: адже буває, що птахи самі по собі перелітають із місця на місце, проте, придивившись, я побачив, що птахи кружляють над верховіттям і не наважуються сісти на гнізда. Мабуть, хтось злякав їх.

Незабаром та сама гра повторилася ще кілька разів. Тепер я був абсолютно впевнений, що лісом крадуться оґлала і пройдуть вони повз мій дуб. Я спустився на землю, похапцем знищив сліди і виліз назад.

Минуло зовсім небагато часу, поки я знайшов густі зарості букового лісу, куди і сховався. Там я ліг на землю і чекав. Зовсім скоро поряд з моєю схованкою безшумно, немов привиди, пройшли шестеро індіанців. Жодна гілка не хруснула під їхніми ногами, ніби вони пливли повітрям, не торкаючись землі.

Це були розвідники. Їхні обличчя були вкриті