Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

за Кауто голубою, Гармати заревли, і ворог затремтів, Тікати кинувся до моря, до портів, Лишаючи вогонь і попіл за собою. Вернутися назад він хоче, та дарма — На нашім полі жде могила душогуба, Рятунку й пощадьби ніде йому нема! О, слава Господу, що батьківщина люба Із шиї, мов змію, страшну петлю зніма, Що голову свою підносить вільна Куба! ТИ МАЄШ ДАР… — Ти маєш дар і міць, і гостра, наче шпага, У тебе мужність є, рішучість бойова, Що ворогів бере в полон або вбива, Тебе ж увінчує — звитяжця-мага. У тебе є глагол, божественна зневага До сущого всього, поезія жива Того, хто по землі навпроти божества Іде, не боячись утратить людські блага. — Та безсоромності огидної нема У мене, щоб свою показувати душу, Розплавлену в словах і в ранах від ярма! Якщо пригноблені купити пальми мушу, Біль виставляючи і стогони святі, То хай моє ім'я загине в темноті. ЖАДАЮТЬ, БОЛЮ МІЙ Жадають, болю мій, щоб я твою природу Прикрасив штучністю фальшивників старих, Щоб обезлистив квіт, щоб дерево підстриг, Щоб смішно одягавсь модисткам навдогоду; Щоб свій нестримний вірш, як в'язня, у колоду Забив, замурував студеним плиттям криг, Щоб з нього кров зійшла в заковинах інтриг Немов живлющий сік в давильні грубій з плоду. Не може бути так, щоб накладала мазь -На свій печальний вид, як найманка якась, Історія, що йде, мов сутінь передгроззя. Не фарбуватися душі, що зайнялась Вогнем скорботності, не заплітать волосся Перед свічадом їй, коли ридать ялося.  В СОЛОДКІМ ПОДИВІ В солодкім подиві, як у любовній зморі, Я снив принадами кубинської землі, І сонце сяяло в моїм сумнім житлі, Хоч, ніби мрець, бліда зима була надворі. Іскрилась темрява, так, ніби чорні зорі Алмазами цвіли на темнім неба тлі; Підняв мене орел понад гірські шпилі — Так опинився я на яснім крутогорі. Мій темний дух палав: то радість осягань Наповнила мене, коли навпроти лона Фатальної краси побачив я себе. В її твердих руках єство моє слабе Зробилося малим, і з неба, наче з дзвона, На землю я скотивсь, як у бездонну хлань. ДО АДЕЛАЇДИ БАРАЛЬТ Крізь дощ побачив я, Аделаїдо мила, Як світла дерево горить у вишині, Пливе, мов корабель розквітлий, — осяйні Конари блискають у мряці, як вітрила. То крона сонячна. Здавалося мені, Що я в її гілках сиджу, згорнувши крила, — Колібрі, що його пелюстка засліпила,