Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

та ясно крізь громи і клекіт перестрілки до мене доліта мелодія терпка твоєї, владарко, квітучої сопілки. ПОЕТ ЗГАДУЄ ЗЕМЛІ СОРІЇ Там гомілкастий профіль на воді, політ стріли крізь неба синь глибоку і над гніздом із патиків і дроку спинаються лелеки молоді, як закарлючки… В пам'яті зрадливо про тебе спогад виринув. Твоїм полям камінним сниться дощ і грім, зеленої землі пахуче диво. Соріє чиста, радосте й снаго, скажи, літак, летиш ти на Дуеро, чи згадують ще там співця того, хто відродив червоне романсеро, чи Каїн ходить по планеті знов і п'є, неначе овід, людську кров? СВІТАНОК У ВАЛЕНСІЇ З ВЕЖІ Ось березень, мансарди прохололі, відкриті морю; голубиний шлях, горять тюльпани-велетні в садах, з туману сонце виплива поволі, немов огненна куля; все кипить — срібло і молоко, індиго й піна… Вітрильник лине в морі, і нетлінна у небі просявається блакить. Валенсіє, плодющих весен краю, таку тебе сьогодні оспіваю — квітучу, непокірну і палку, приборкувачку вод в камінній моці, морського бога в голубій затоці, любовного кентавра в квітнику.  4 СМЕРТЬ ПОРАНЕНОЇ ДИТИНИ Знов ніч… пошерхли спалені уста, гарячка гатить молотом у скроні дитини. — Мамо, пташка золота, метелики рожеві і червоні! — Спи, синку мій… Засни бодай на мить… — А рученьки немов кричать: «Спасіте!» Скажи ж мені, хто може остудить тебе, моєї крові ясний цвіте?! Надворі тихо мерехтять зірки, біліє, наче купол, місяць молод, невидимі гуркочуть літаки. — Моєї крові ти квітучий солод… Чи спиш?.. — Лякливо дзеленчать шибки. — О холод, холод, холод, холод, холод! 5 Від моря і до моря йде війна, за море глибша. В жалібні хвилини дивлюсь на море, що за обрій лине. Ти ж дивишся, Гьомар, яка сумна Іспанія, її хмурні глибини Камоенс прозирнути б міг до дна… Далеко я, та в спомині зрина болючий образ твій, моя богине. Війна убила радість і любов, роздмухала кострище тіней знов і привела печаль і смерть у гості. Медовий сон кохання не прийшов, і квітка не розкриється на брості, обтятій лезом у безумній злості. 6