Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Так обтинаю, мов строфу творю, в якій моя живуща кров палає, вкладаю серце, все життя безкрає в цю мигдалеву весняну зорю. Все глибше в крону входять мої груди, і серце стукає, мов долото, — тим пульсом стовбур древа жити буде. Мене тепер не любить вже ніхто. В дар світові себе навік оддавши, у мигдалі я жити буду завше.  ДИТЯ ДЕРЕВА Зимове дерево на тлі небес, як силует Еразма з Роттердаму, суворе й лицарське, шрам біля шраму, і світло мислі, наче блискіт лез. Далеко відлетіли вітру пасма і листя почувань, як літні сни. Одне чекання вільної весни — на вдумливому профілі Еразма. Я обтинаю гілля і стає те дерево подібнішим дедалі до мого сина — ось такий він є! І небові, що в голубій емалі, вручаю гірко те дитя своє, як приклад невтишенної печалі. Пабло Неруда
ІЗ КНИЖКИ «СТО СОНЕТІВ ПРО КОХАННЯ» 80 З мандрівок і болінь вернувся я, моя любове, до голосу твого і до руки, що над гітарою літає, до полум'я, що грає в поцілунках осені, і до щемливого кружляння ночі в небесах. Для всіх людей благаю хліба й панування, і для знедоленого хлібороба я прошу землі, і хай не жде ніхто, що кров моя і пісня згине, але від пестощів твоїх живим я відійти не зможу. Тому заграй ще вальс погідної зірниці, хай лине баркарола над водами гітари, допоки голова моя не схилиться у сні, допоки всі мої безсоння, неначе гілля запахуще, в намет сплетуться, під котрим твої літаючі долоні оберігати будуть ніч заснулого мандрівника. 85 По вулицях пливуть легкі хмарини з моря, як подихи бика, що вийшов на мороз, і довгі язики води той час накрили, той місяць, що для нас мав щастя принести. Завчасна осене, свистячі соти листя, коли над селами ваш стяг замайорить, жінки, співаючи, прощаються з річками, в бік Патагонії ржуть коні на полях. А на твоїм лиці росте вечірня квітка, любов'ю живлена, нестримна і в'юнка, вона підноситься поміж підкови неба. Люблю не лиш тебе, але й печальну осінь, що так повільно йде і сіє кров свою ультрамаринову в тумани й мряковиння. 92 Як я помру, а ти живою будеш, як ти помреш, а я живим лишусь, більше землі не відддмо скорботі, є тільки та земля, де ми живем.