Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

як день без тебе постає, два голоси бринять — годинник б'є, і вітер тягне стогони старечі. Безумство нарду, ніби цвіт хуртечі, затоплює бліде чоло твоє. Людино! Болю світла! Де ти є? Вертайся, ставши серцем порожнечі! Стань місяцем, і плід його сумний я кину в річку, повну позолоти від риб червоних і палючих мрій. А ти вгорі, де холод не збороти, забудь мене і всі земні марноти, Джокондо неповторний, друже мій. * * * Мій профіль буде тихим, я це знаю, серед мохів, що в холоді ростуть, цнотливе дзеркало, безсоння ртуть, де рветься пульс мого життя й звичаю. Законом плоті тої, що лишаю, була струмка й лозини свіжа путь. Без пурпурів каймана роздобуть для себе зможу тишину безкраю. Хоч мій язик, язик замерзлих птиць, обернеться в траву гірку й солону, згубивши знак вогню та блискавиць, я буду в тілі гілки, в плоті гону жоржин стражденних, розпростертих ниць, розкутим знаком скутого закону. ЕПІТАФІЯ ІСААКУ АЛЬБЕНІСУ В цім камені, що з болю не осяде, не вгрузне в трави смерті й глей темнот, спить ліра, сонця стиглого клейнод, самотня урна співу та розради. Від солі Кадіса аж до Гранади, що зводить під водою свій оплот, ридає тінь твоя на клич висот, мов андалузький кінь на поклик знади. О доброта й мелодія крута! О яструба зіниця й серце чуле! О ніжний мрець, печальний сирота! Приспи сніги й небесні перегули, пожежі зим і сірих літ літа, спи, забувай життя своє минуле! * * * Боюся втратить диво дивування очей твоїх і звук, що приника мені вночі до скроні, мов пахка самотня лілія твого дихання. Але страшніш рости без квітування на цій землі; яка судьба гірка — не мати ані квітки, ні листка для гусениці й тлі мого страждання. Якщо ти — мій таємний скарб і гріх, мій біль і хрест над входом і над вийстям, якщо я — пес маєтностей твоїх, не проганяй мене бичем вогнистим, а заквітчай ріки своєї біг моєї осені безумним листям. ДО КАРМЕЛИ, ПЕРУАНКИ Пишу твоє ім'я переблиском волосся, і світить гіацинт на руку з далини. В безпліднім попелі цих віршів — лиш дмухни — лунає світла свист і літа стоголосся. Стирає Аполлон русло, де все сплелося: