Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

моя жадлива кров і комиші весни, химер голки й вітрів безсилі галуни, і тишина зерна, безумна від колосся. В цій смертній боротьбі шаленства і числа за несплямованість поезії й людини — твій дар, як сонця світ, як радість, що пройшла. Моє сумне Перу, спижеве і єдине! Моя вигиниста смуглявочко мала! Моя Іспаніє, підзоряна пустине! ДО МЕРСЕДЕС В ЇЇ ПОЛЬОТІ Віолою проміння крижаного на скелях височизни стала ти. Без горла голос, голос темноти, в усьому сущий, зроджений з нічого. Твої думки — о сяюча тривого! — то сніг ковзький у славі чистоти, а серце — то голубка, що в світи полинула з ув'язнення сумного. Вже в обширах небесних без оков мелодія вітрів благоуханна тече, мов ранку росяний покров. Там гори світла і лілеї рана, а тут на згині туги і розмов гірлянду смутку ми плетем щорана.  ПОЕТ ПРОСИТЬ СВОЮ ЛЮБОВ, ЩОБ ВОНА ЙОМУ НАПИСАЛА Намарно жду я на твого листа, любове сну мого, живуча смерте, плекаю з цвітом прагнення відверте забуть тебе, та в'яне цвіт і мста. Повітря — невмируще, а плита незряча — тьму з її очниць не стерти. І мерзне серце, в глибині роздерте, від місяця, що сяйвом пригорта. Але я вистраждав тебе. В двобої з собою сам — над образом твоїм — тигр і голубка, зуби і левкої. Втиши словами мого шалу грім, чи жити дай у спокої страшнім, у темряві душі, навік сліпої. Хосе Марія де Ередіа
БЕЗСМЕРТЯ Коли тремкі та блискотливі зорі Заятряться в блакитній вишині, Ясна печаль дзвенить в душі мені, Малює страх видовища суворі. О! Будуть сяяти вони в просторі, А я незрушно спатиму в труні… Страждаючи, сную думки сумні У тузі й безпорадній непокорі. Та що се говорю я? Смерті гніт Непереборний — зір високі храми Розваляться й погаснуть з бігом літ. Але над смертю і всіма часами Моя душа — вона побачить світ, Зруйнований під вічності вітрами. Хосе Марті
10 ЖОВТНЯ Це правда! Це не сон! Могутній клич до бою Сьогодні розбудив помучених рабів! Повстав, повстав народ, що гніт-ярмо терпів, Що три віки миривсь із рабською ганьбою! У горах Ескамбрай,