Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Пил на пшениці і пісок пустелі, час, вітер і мандруюча вода несли нас, як посіяну зернину, — могли б ми розминутися навік. Цю сіножать, де зустріч відбулася, ми безміром маленьким віддамо, але любов не скінчиться ніколи, як не було народження, то й смерті не буде в неї, бо вона — ріка, міняються лиш падоли та губи. 98 Це слово, цей папір, який списала одна рука, мов тисячею рук, не збережуться — в землю все впаде, і все продовжувати буде землю. Однаково, чи похвала, чи світло наповнить чашу й потече за креш, важливо, що вони твої вуста забарвлювали ніжним амарантом. Не хоче більше стомлене перо живитись піною і каламуттю з підводних скель спогадувань моїх. Я прагну лиш твоє ім'я писати, і хай мовчить моя любов похмура, колись про все ще розповість весна. 99 Настануть інші дні, хтось розгадає, про що мовчать дерева і планети; о, скільки промине прозорих первнів! Запахнуть сяйвом місяця скрипки! На тебе хліб, напевно, схожим буде, відродяться твої прикмети в ньому, повторять інші речі голос твій — загублені вітрів осінніх коні. Хай навіть буде все не так на світі, любов наповнюватиме барила, немов пастуший стародавній мед, і ти в моєму серці заблукаєш (в його пилюці і коморах темних), повільно ходячи між кавунами. Сесар Вальєхо
ВІДСУТНІЙ Відсутній! Того ж ранку, як піду найдальше, оповитий таїною, підеш на цвинтар, вгорнутий в біду, — то буде неминучий крок за мною. Відсутній! Того ж ранку, як піду, вогонь твій підведеться наді мною, неначе білий пантеон в саду під владою смеркання мовчазною. У поглядах твоїх постане тьма, страждатимеш, мов чистота боляща, котрій розради з каяття нема. У тебе совість буде — ніби хаща, де докори — неначе псів лая; там бронзова сльоза впаде твоя. ПІД ТОПОЛЯМИ Немов святі поети у в'язниці, заснули кров'ю збризкані тополі. Отара пагорбами йде поволі, згасають небеса огненнолиці. Старий пастух вдивляється у кволі останні промені — його зіниці відбили муки світла, і зірниці спахнули в них, як невтишенні болі.