Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Йду при свідомості, та йду і в сні. Смерть — то короткий подих, мить остання. Якщо вона закон — не покарання, Навіщо так печалитись мені? * * * Склепити зможе темрява остання Мої повіки і звільнити вмить Од плоті душу, де печаль щемить, Немов свободи тоскне пожадання. Та пам'яті ясне палахкотання На цьому боці пітьмі не згасить, Мого вогню бентежна ненасить Не скориться законові зникання. Душа, котрій тюрмою був сам Бог, І мисль, котра світила й прагла льоту, І кров, що гріла тлінності чертог, Покинуть плоть свою, а не турботу, — І в прах обернуться, але достоту — В прах, сповнений любові і тривог! Педро Кальдерон
* * * Ті, що були веселістю й красою, прокинувшись на досвітку зі сну, під ніч обернуться в печаль марну, заснуть, обняті тьмою льодяною. Веселка, що карміну й злота грою на мить просяє далеч грозяну — знак людського життя — все за одну — єдину днину пролетить стрілою. Для розквіту троянда чарівна росте і розцвітає, щоб зів'яти, — один бутон — колиска і труна. Життя, як день, майне, коли з дитяти стає дідусь, і вже пора вмирати; вік — що година, рік — що мить одна. * * * Волосся пишне, що йому дала Свободу ніч, розсипане, бунтливе, Красуня чеше, випрямляє звиви Промінь, що в'ються на дузі чола. Як би ретельно праця та не йшла, Яке б чесання не було дбайливе, Сяйливішим не стане те сяйливе Безмежне царство світла і тепла. Що білій шкірі молодій клейноди, Коли вона чистіша за алмаз, Знадливіша за всі знадливі моди. Красі не треба осяйних прикрас, Оздоби жодні не прикрасять вроди Явленної, розквітлої в свій час. Антоніо Мачадо
ВЕСНА Проймає страх яву, жах проникає в сни, коли, немов дрофа, незграбно і поволі злітає бомбовоз на темнім видноколі… Та від переляку і лютості війни сильніші твій уклін полям озимини й листки, причаєні, в тугих бруньках тополі. На пурпуровий лід землі, на віти голі розплавлені сніги впадуть із вишини. На морі вибухи, димить вода зелена, зловісно зойкає, неначе звір, сирена, сріблиться в небі шлях страшного літака,