Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
М е ф і с т о ф е л ь
Та юнаку скажи всю правду лиш —
Хіба ж молокососа вдоволиш?
Згодя він пересвідчиться подвійно,
Що наша правда справедлива вкрай,
Але гада, що взнав те самостійно,
Та ще й глузує: вчитель був вахлай.
Б а к а л я р
Або й шахрай! — Який же вчитель це
Казав коли нам істину в лице?
Той щось прибавить, інший щось одбавить,
Аби дітей дурничками забавить.
М е ф і с т о ф е л ь
Щоб научитись, теж потрібен час,
Та вже навчати пориває вас.
Цих кілька років марно не пропало,
Ви досвіду набралися чимало.
Б а к а л я р
Що досвід той! Брехня й бридня
Проти всевидящого духу[162].
Признайтесь — ваше все знання
Не варте і табаки нюху.
М е ф і с т о ф е л ь
(по якійсь хвилі)
А й справді так. Я дурнем був
І лиш оце нерозум свій збагнув.
Б а к а л я р
Радію я з розважних цих признань.
Це вперше стрівсь розумний старигань.
М е ф і с т о ф е л ь
Шукав я ревно скарбу-золоття,
А докопавсь нікчемного сміття.
Б а к а л я р
Признайтесь, череп голомозий ваш
Не більше варт од тих порожніх чаш.
М е ф і с т о ф е л ь
(лагідно)
Ти, друже мій, страшенний грубіян.
Б а к а л я р
Увічливий у німців лиш обман.
М е ф і с т о ф е л ь
(підсовуючись на кріслі з коліщатами щораз ближче на передній кін, до партеру)
Чи бачите, як кривдять тут старого?
Хоч ви мене не осудіть так строго.
Б а к а л я р
Біда, як хто переживе себе
Й гада, що він не знать яке цабе.
Життя живе, де кров кипить палка,
Палка ж вона не в кого — в юнака,
І свіжа міць, що в тій крові живе,
Утворює з життя життя нове,
Усе тут рух, напруга і розбіг —
Слабкий упав, а дужий переміг.
В той час як ми півсвіта звоювали,
Що ви робили? Плани планували,
Все думали, гадали — просто сміх!
Та старість — нидіння мізерне,
Хвороба, трясця, сон нудкий:
Кому за тридцять літ поверне,
Того пиши заупокій.
Найкраще всіх вас просто перебити.
М е ф і с т о ф е л ь
Як так — сам чорт не знає, що робити.
Б а к а л я р
Не схочу я — то й чорта вже чортма.
М е ф і с т о ф е л ь
(набік)
Той чорт тебе підсяде жартома.
Б а к а л я р
Це — юности покликання й порив!
Де взявся світ? Це ж я його створив,
Я вивів сонце із безодні вод,
Я місяця підняв на небозвод,
Для мене день засяв і щезла мла,
Земля зазеленіла, зацвіла,
І, щоб потішить мій натхненний зір,
Заграло небо безліччю сузір;
Не хто, як я, дав мислі вихід знов
З філістерства тісних, щімких оков;
А сам я повен благородних дум,
Іду, де зве мене свободний ум,
Іду — і дух угору підійма,
Переді мною світ, а ззаду тьма.
(Іде).
М е ф і с т о ф е л ь
Іди собі, чудний гордяче!
Сказав би я тобі, одначе:
Чи мислиш ти дурне, чи мудре щось, —
Ця мисль уже була колись в когось.
Та це ні крихти нам не шкодить,
Ще рік, ще два — і зміниться воно:
Хоч як безглуздо сусло бродить, —
Виходить все одно вино.
(До молоді в партері, що не аплодує).
Вам не до мислі виклад мій?
Ну, добре, добре, дітки милі…
Вважайте — чорт уже старий
І тільки старшим зрозумілий.
ЛАБОРАТОРІЯ В СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ СТИЛІ
Громіздкі й неоковирні пристрої для фантастичних цілей.
В а ґ н е р
(край вогнища)
Дзвенить дзвінок як в божевіллі,
Здригають стіни закоптілі;
Не можуть довго вже тривати
Чекання вимучені хвилі.
Струмує світло бліднувате,
Засяла колби середина —
Мов жевріє жива жарина,
Он, мов карбункул, вже блискоче
Проміння в темряві уроче.
А от і білий пломінь блима —
Коли б хоч цей раз не погас!
Ой, пробі! Грима хтось дверима…
М е ф і с т о ф е л ь
Вітаю вас у добрий час!
В а ґ н е р
(боязко)
Вітаю й вас — це зоряна година!
Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть!
Велике диво твориться в цю мить.
М е ф і с т о ф е л ь