Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Ф а у с т
Хлопчиську стільки милості!
М е ф і с т о ф е л ь
Та цить!
Що хочуть, можуть привиди робить.
П р и д в о р н и й
Він пробудивсь; вона підкралась, стала.
Д а м а
Оглянулась! Я так собі й гадала!
П р и д в о р н и й
Здумився він: це що за дивина?
Д а м а
А їй те все уже не первина.
П р и д в о р н и й
Тепер вона віч-на-віч стала з ним.
Д а м а
Я бачу вже — впаде він їй до верші,
І він же, мабуть, думає, що перший!
Усі мужчини — дурні в ділі цім.
Л и ц а р
Краси й кохання осяйна цариця…
Д а м а
Та ні, блудниця безсоромна, ница!
П а ж
Щасливець він! Чому я не Паріс!
П р и д в о р н и й
У сіть таку усякий би поліз!
Д а м а
Клейнод той мали всі, кому охота,
Вже непомалу стерлась позолота.
Д р у г а
Вона ж ізмалку віялася скрізь.
Л и ц а р
Шукай хто хоч свіжішої принади,
А я і цим послідкам буду радий.
У ч е н и й
Мені та постать ув очах ясна,
Та я сумнюсь, чи справді то вона.
Що бачим ми — оманливе надміру,
А в писане я непохитно вірю.
Тут сказано: «Вона у Трої всім
Подобалась — і сивим, і старим».
І опис той якраз сюди пасує:
Хоч я й старий — вона мене чарує.
А с т р о л о г
Вже він не хлопець, а одважний муж, —
Схопив, підняв вродливицю чимдуж,
Шкода в його міцних руках пручаться,
Він викраде її!
Ф а у с т
Отак загнаться!
Як смієш ти, зухвалий блазню! Стій!
М е ф і с т о ф е л ь
Заплутався ти сам у грі пустій!
А с т р о л о г
Мені здається, мусимо ту сцену
Назвати ми: «Як викрали Гелену».
Ф а у с т
Як викрали? А я ж стою тут нащо?
Чи ж я ключем, як треба, не махну?
Він вів мене крізь просторінь мовчащу,
Крізь хлань жахну — і став я на стану;
Я в дійсності, я на твердому ґрунті,
І дух мій духів подолає в бунті;
Собі я владу виборю двійну.
Далека стала близькою мені;
Спасу її — вона моя в двійні!
Сміліш! Мені міць Матерів поможе!
Хто взнав її — без неї жить не може!
А с т р о л о г
Що коїш, Фаусте? Фаусте! Схаменись!
Схопив її — і постать ніби тане;
Махнув ключем — і нітиться Паріс!
Ой горе, горе! Лихо з нами стане!
Вибух. Фауст падає крижем. Духи здиміли.
М е ф і с т о ф е л ь
(виносить Фауста на плечах)
От халепа! Зв'яжися із дурним,
То будь ти й чорт — намучишся із ним!
Пітьма. Замішання.
Дія друга[157]
Тісна ґотична кімната з високим склепінням — колишній Фаустів кабінет, такий, як і був.
М е ф і с т о ф е л ь
(виходить із-за заслони, підіймає її й оглядається — аж там Ф а у с т лежить на старосвітському ліжку)
Лежи, бідахо! Знову страсть
Тебе обплутала шалена!
Кого вразúть сама Гелена,
Тому не скоро пільгу дасть.
(Розглядається).
Дивлюсь сюди-туди, і ніби
Усе лишилось, як було,
Лиш потьмяніли кольорові шиби
Та павутиння всюди прибуло.
Чорнило всхло, папір пожовклим взявся,
Але на місці все добро…
А он лежить і те перо,
Що Фауст ним чорту підписався,
І згусклу кров ще знати на пері,
Що ним була для підпису узята…
Чого б то не дали антикварі,
Щоб мать такого експоната!
Ось плащ старий ще висить на гачку;
Колись хлопчині-простачку
Я в ньому правив теревені-вені,
Що й досі має він за одкровення…
Мені аж закортіло знов
В цім теплім, хоч і грубім хутрі
Торочить речі хитромудрі,
Як той доцент чи богослов.
Учений муж на те здобувся,
А чорт уже давно забувся.
(Знімає зо стіни хутряного плаща і витрушує; звідти вилізають цикади, жучки і всілякі комашки).
Х о р к о м а х
Чолом, наш патроне,
Наш любий, чолом!
Тебе ми впізнали,
В'ємося кругом.
Ти ткнув поодинці нас,
Звідси йдучи,
Тепер нас, дивися,
Кишать тисячі!
Ховається погань
У грудях людей —
Скоріше в кожусі
Добачиш вошей.
М е ф і с т о ф е л ь
Молодняку радію я без меж!
Ти тільки сій — свого часу пожнеш.
Ще раз хламидою трусну —
Знов хмару кузьок сполохну.
Ховайтесь, любії тваринки,
В усі кутки, в усі шпаринки,
В припалі пилом коробки,
В крихкі посудні черепки,
В сухий, потрісканий пергамен,
У череп, в темінь очних ямин…