Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

В цім трухлім мотлоху, в цвіллі

Привілля химородній тлі.

(Одягає плащ).

Знов мантія на плечі впала;

Зіграю ще раз принципала…

Та що кому в пустім званні?

Шаноби хочеться мені.

(Сіпає дзвінка, що дзеленькоче розкотисто-пронизливо, аж стіни задрижали, двері повідчинялися).

Ф а м у л у с

(плентається по довгому темному коридору)

Що так страшно дзеленькоче?

Сходи, стіни — все двигоче;

Крізь мальованії шиби

Блискавки мигочуть ніби;

В стелю наче б'ють перуни —

Так і сиплються шпаруни,

І якась чудовна сила

Двері замкнені одкрила.

Леле! Велетень убравсь то

В старовинний одяг Фауста!

Владні зори, владні жести —

Я вже й ніг не годен звести…

Ні сховатись, ні втекти

Од такої жахоти!

М е ф і с т о ф е л ь

Ходіть сюди! Вас звати ж Nicodemus[158]?

Ф а м у л у с

Добродію! Воістину… Oremus.

М е ф і с т о ф е л ь

Облишмо це!

Ф а м у л у с

                    Мене ви взнали вмент!

М е ф і с т о ф е л ь

Та як не взнать — старий, а все студент,

Аж мохом взявсь! Отак і вчений муж

Звікує вік, учившися чимдуж,

Будує звільна картяну будівлю,

Але навряд чи виведе покрівлю…

От ваш учитель — той усе розчовп,

Професор Ваґнер високошановний,

Премудрості збирач непогамовний,

У вченім світі перший стовп.

Круг нього завше звідусюди

Юрбою стовплюються люди,

До краю спрагнені знання.

На кафедрі живий підручник,

Мов той Петро, небесний ключник,

Він рай і пекло відчиня.

Чи ж хто зрівняється з ним? Де там!

Він всіх і вся навік скорив

Непохибним авторитетом,

Він навіть Фауста затьмарив.

Ф а м у л у с

Е, ні, не так, хай пан мені дарує,

Учитель мій зовсім не гонорує

І вгору не несеться всує,

Бо скромність — то його благая часть.

Відколи муж великий щез непевно,

Він молить в Бога невтоленно й ревно

Повернення його, як визволу з нещасть.

І тут у Фаустовій кімнаті

Ніхто нічого не торка —

Вона господаря чека;

Я аж боюсь сюди вступати.

Та що нам зорі принесли?

Всі мури острах ніби стиснув,

Здригнулись двері, засув тріснув —

А то б і ви тут не були.

М е ф і с т о ф е л ь

А сам професор Ваґнер де?

Ведіть до нього, раз не йде!

Ф а м у л у с

Ох! Він суворо наказав

Його не одривать од справ.

На самоті він місяцями

Над чимсь працює до нестями.

То був між вченими чистій —

Тепер мов сажотрус який.

Замурзав кіптем носа й вуха,

Опух увесь — на жар все дмуха,

Кліщами, склянками бряжчить

І жде великого щомить.

М е ф і с т о ф е л ь

Невже ж мене він тут чеканням зморить?

А я б йому роботу міг прискорить.

Фамулус виходить. Мефістофель велично розсідається на кріслі.

Як тільки я на місце сів —

Ізнов знайомця онде бачу;

Та цей — з новітніх юнаків,

Зухвалий надто аж на вдачу.

Б а к а л я р[159]

(галасуючи, йде по коридору)

Двері настіж розчахнулись,

Сподівання ворухнулись,

Що в цім пилі та в цій цвілі,

В цій пустелі омертвілій,

У могилі цього дому

Не заскліть живцем живому!

Ції мури, ції стіни

Недалеко од руїни,

Та й склепіння це химерне,

Не підходьте, бо наверне!..

Я нестримний часто в шалі,

Але тут — ні кроку далі.

Що я нині тут узнаю?

А колись же, пам'ятаю.

Першокурсник жовтодзьобий,

Повен щирої шаноби,

Вірив блазням бородатим,

Їхнім вигадкам проклятим.

Що казали їм шпарґали,

Те й мені вони брехали,

Нісенітницям учили,

І себе, й мене труїли…

Як! Ізнов в півтьмі кімнати

Щось замріло бородате?

Як і кілька років тому,

Він сидить в плащі рудому…

Це ж той самий баламут,

Що мене морочив тут!

Він дурив мене зухвало,

Бо тоді я тямив мало,

А тепер я підкувавсь —

Не на того він нарвавсь!

Добродію! Як мутний Лети[160] плив

З-під лисини у вас не все ще змив,

То гляньте лиш — я ваш колишній учень,

Що переріс нуду шкільних напучень.

Я вас таким, як ви й були, застав,

А сам зате зовсім інакшим став.

М е ф і с т о ф е л ь

Я рад, що вас мій дзвін сюди призвав;

Вас і тоді я вельми цінував;

По гусені, по лялечці вже знати,

Який метелик буде цяцькуватий.

Вам змалку любі кучері хвилясті

Та комірці мережано-зірчасті,

І зроду не носили ви коси —

Вам шведський зачіс додає краси.

Поводитесь ви хвацько, резолютно[161],

Шкода лише, що надто абсолютно.

Б а к а л я р

Добродію! Ми на старому місці,

Але часи, вважайте, в нас нові.

Двозначних слів не тратьте без користі, —

Розвиднілось у нас у голові.

Забити баки у дитяти, —

Це кожен дурень може втяти,

Тепер спроста нас не вмалиш.