Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
І цю принадливу картину
Від мого погляду закрив.
М е ф і с т о ф е л ь
Чи ба, хлоп'я якого каверзує?
Таке мале, а хвацько фантазує!
Не бачив я нічого.
Г о м у н к у л
Та й не міг!
Ти зріс в країні десь північній,
У темноті середньовічній,
Між рицарства й попівщини вериг.
Твій зір до мороку лиш звичний.
(Розглядається).
Яке гидке слизьке каміння,
Яке витке низьке склепіння!
Прокинеться бідак — гай-гай!
Ізнов живцем у гроб лягай.
Гай, став, краса, дівчата голі
Йому ввижались в віщім сні,
І він би вжився в цій неволі,
Де не стає терпцю й мені?
Ходім відціль!
М е ф і с т о ф е л ь
Чи так, то й так, молодче!
Г о м у н к у л
Солдати радо йдуть у бій,
Дівчата йдуть в танець охоче,
Усяке потяг має свій.
Сьогодні ж саме празник роковий
Класичної Вальпуржиної ночі.
Там — не між цих противних стін —
В своїй стихії буде він.
М е ф і с т о ф е л ь
Такого свята щось я не чував.
Г о м у н к у л
Для здивування тут нема підстав:
Привиддя знаєш ти лиш романтичні,
Але існують також і класичні.
М е ф і с т о ф е л ь
Куди ж це ми з тобою подамось?
Колег античних не люблю чогось.
Г о м у н к у л
Північний захід — край твій, Сатано,
Південний схід одвідать нам дано.
В долині там Пеней тече поволі
Через гаї й лани широкополі;
Там рівнява прослалась аж до скал,
Де вікопомний височить Фарсал.
М е ф і с т о ф е л ь
Стій, стій! Не хочу я оповіданнів
Про боротьбу рабів проти тиранів.
Аж нудно — ледве бій оце пройшов,
Вони знічев'я заведуться знов;
Ніхто з людей і не підозріває,
Що Асмодей усе те витіває.
Неначе йде за волю боротьба,
А придивись — дубасить раб раба.
Г о м у н к у л
Та цур їм всім — така вже людська вдача.
Ізмалку в них, як знаєш, бийсь, борись,
То, може, в люди й виб'єшся колись…
Цього б ось нам підвести — от задача.
Як маєш лік — давай сюди мерщій,
А якщо ні, я випробую свій.
М е ф і с т о ф е л ь
Я знаю штучки брокенські, германські,
Та не пройду крізь засуви поганські.
Мізерний люд та навісна гречва,
А почуття нестримно порива,
В гріхи веселі хоч кого принадить,
А в нас похмурість тим гріхам лиш вадить.
То що ж робить?
Г о м у н к у л
Та ти ж відомий зух,
До фессалійських чарівниць-відюх
Ти б залюбки поженихався.
М е ф і с т о ф е л ь
(хтиво)
До фессалійських чарівниць? Авжеж!
Цього я здавна добивався.
Ніч в ніч із ними не вживеш,
Не хочу я тії турботи,
А для охоти, так, — не проти…
Г о м у н к у л
Розкинь свого плаща скоріш.
Він понесе, як і раніш,
Тебе із другом на зальоти;
Я присвічу.
В а ґ н е р
(боязко)
А я?
Г о м у н к у л
А ти
Тут дома мусиш в лад все привести.
Бери старі пергамени у руки, —
Життя, мов, можна скласти так і так,
І щоб добрать потрібної сполуки,
Зважай на «що», ще більш зважай на «як».
А я піду в світи шукать пригоди,
Поставлю, може, крапку ту над «і».
Велику ціль досягнемо тоді,
За ревний труд діждемся нагороди, —
І чести, й слави, і добра без меж,
А може, ще знання й чесноти теж.
Прощай!
В а ґ н е р
(смутно)
Прощай! Тяжке мені розстання.
Боюсь, що бачу я тебе востаннє.
М е ф і с т о ф е л ь
Нум до Пенею, та прямцем!
І дядько буде — родич милий.
(Ad spectatores)[164].
Залежим ми, кінець кінцем,
Від тих, кого самі створили.
КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Фарсальські поля[165]. Темрява.
Е р і х т о
На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої…
Як часто повторялась ця жахлива річ
І буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається
І строгий лавр чоло вінчає владарю.
Помпей тут снив про щастя слави й величи,
І Цезар з ним ігрався навпереваги…
Та знає світ, яка