Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
А с т р о л о г
Ось чарівник в вінці, в плащі жерця,
Початому він доведе кінця.
Уже й триніг із глибу десь з'явивсь,
І фіміам над ним пахучий звивсь.
Небавом маг почне свої замови,
На щастя нам звершить він чин чудовий.
Ф а у с т
(високохмарно)
Я кличу вас, о Матері святі!
Ви в безмірі, в одвічній самоті —
І не одні! Над вами в зміні дивній
Життя подоби носяться безживні,
Усі єства, що тут колись були,
Побіля вас безсмертя осягли;
Ви ділите їх, владарки урочі,
Між світлом дня і темрявою ночі;
Одних захопить любий вир життя,
А других визве мага закляття:
Упевнено загляне він в невидне
Й охочому покаже дивугідне.
А с т р о л о г
Чарівний ключ об чашу ледь черкнув, —
І все туман пахучий огорнув,
Різноманітні поплили хмарки —
Стьожки, кружки, цівки, клубки, вінки…
Та що це знов нам дива додає?
Від того руху музика встає,
У ній бринить краса якась ясна,
Й повніє все мелодія рясна.
Дзвенять тригліфи, хор колон співа[155],
І храм увесь — мов музика жива.
Туман розтав; з прозорого серпанку
Юнак вродливий вийшов наостанку.
Навіщо тут слова мої здалися?
Хто ж не впізнав прекрасного Паріса?
Д а м а
Як сяє в нім краса, і сила, й юнь!
Д р у г а
Мов персик свіжий, знадний цей красунь!
Т р е т я
Які тендітні й соковиті губи!
Ч е т в е р т а
Пригубити б той келих кожній любо!
П ' я т а
Є врода, а субтильности нема.
Ш о с т а
І грації у нім шукать дарма.
Л и ц а р
Пастух, та й квит, хоч і царськóго роду;
Манір шляхетних в нім нема й заводу.
Д р у г и й
Отак півголий — ніби й справді гожий;
А в панцирі на що він буде схожий?
Д а м а
Ось він сідає — лагідно та мило.
Л и ц а р
А вам уже в обійми закортіло?
Д р у г а д а м а
Як гарно він на руку обіперсь!
П і д к о м о р і й
Ото нечема! Тут же й розпростерсь…
Д а м а
Та вам, мужчинам, все невлад, відомо!
П і д к о м о р і й
Де ж пак — розлігсь при цісарі самому!
Д а м а
То роль така; по п'єсі він один.
П і д к о м о р і й
Чи роль, не роль, а пам'ятай же чин!
Д а м а
Ось сон легкий вродливця огортає.
П і д к о м о р і й
Уже й захріп; ну й натурально грає!
М о л о д а д а м а
(у захваті)
Не фіміам — якийсь знадніший пах
Війнув, дихнув — до серця аж досяг.
Л і т н я
Ті пахощі мов душу підмивають,
Від нього то!
С т а р а
Той запах розливають
Зростання квіти — чаші нектарові,
Що зацвітають рясно в юнакові.
З'являється Г е л е н а.
М е ф і с т о ф е л ь
Оце така! Тоді я не боюсь!
Не по мені вродливиця чомусь.
А с т р о л о г
Я вражений без краю і без міри!
Немає слів, признаюся вам щиро,
Ізмалювать божественну красу,
Оспівану з прадавнього часу.
Хто зрить її — дивує до нестями,
Хто мав її — був рівен із богами!
Ф а у с т
Чи я не сню? В глибінь душі буремно
Влилось краси пресвітле джерело!
Трудне шукання красний плід дало,
І я жерцем зробився недаремно.
Був світ мені нікчемним і пустим, —
Став бажаним, змістовним і тривким!
Нехай як дим у безвісті розплинусь,
Коли від тебе, владарко, відкинусь!
Той образ, що в свічаді чарівнім
Являвсь мені для насолоди, —
Лиш тінь бліда твоєї вроди!
Тобі, тобі до решти віддаю
Всю пристрасть огняну мою,
Любов, жагу, обожування, безум!
М е ф і с т о ф е л ь
(із будки)
Не випадай із ролі, будь тверезим!
Л і т н я д а м а
Струнка й гінка — а голова мала.
М о л о д а
Коли б нога доладна хоч була!
Д и п л о м а т
Принцес я бачив іноді таких;
Вродливиця од голови до ніг.
П р и д в о р н и й
Вона тихцем підходить до сонька.
Д а м а
Із краснем поруч надто вже бридка.
П о е т
Її краса йому скрашає сон.
Д а м а
Вона — Діана, він — Ендіміон[156].
П о е т
Ось підійшла богиня без вагання,
Схилилася і п'є його дихання,
І враз — цілунок! О жаданий рай!
Д у е н ь я
Ще й привселюдно! Це вже через край!