Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Огні дозорні скрізь палають червоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті…
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…
А що це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною…
Живим запахло… Ну, тепер не випада мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити —
Обтяжена я й так лихою славою…
Спускається… Надумалась — піду собі.
(Іде геть).
Угорі повітроплавці.
Г о м у н к у л
Облетімо ще раз колом
Понад блиски, понад хмари, —
Глянь, як там широким долом
Розгулялися примари.
М е ф і с т о ф е л ь
Вже й на півночі немало
Я набачився привидь, —
То і тут би випадало
З ними дружбу встановить.
Г о м у н к у л
Глянь, що тій довготелесій,
Що цибає так від нас?
М е ф і с т о ф е л ь
Нас уздрівши в піднебессі,
Налякалася нараз.
Г о м у н к у л
Та й байдуже, хай тікає…
Краще лицаря спусти;
Він же в цім казковім краї
Знов життя гада знайти.
Ф а у с т
(доторкнувшися до землі)
Ну, де ж вона?
Г о м у н к у л
Іще не знаєм,
Але напевно розпитаєм.
Між вогнищ, поки світ свіне,
Блукай, шукай, стлумивши подив;
Бо, хто до Матерів доходив,
Тому нічого не страшне.
Ф а у с т
Та я до того торгу й пішки!
А щоб не сталося замішки,
Хай кожен нарізно іде,
Чи де пригоди не знайде;
Коли ж нам треба буде знов зійтися,
Тоді, малий, заграй і засвітися.
Г о м у н к у л
Отак світити й грати буду!
Склянка заяскріла й задзвеніла.
Ідіть же всяк назустріч чуду!
Ф а у с т
(сам)
Де, де вона? Сказать іще несила…
Коли її земля ця не носила,
Коли її ця хвиля не гойдала,
То в цім повітрі річ її звучала!
У Греції я чудом опинивсь
І взнав те вмить, як тільки приземливсь
Ступивши, сонний ще, на ґрунт оцей,
Я сильним враз почувся, мов Антей[166].
Яких би див я на шляху не стрів, —
Обнишпорю весь лабіринт огнів.
(Подався вдаль).
НА ГОРІШНЬОМУ ПЕНЕЇ
М е ф і с т о ф е л ь
(никає туди й сюди)
Блукаючи поміж огнів, вивчаю
Й дивуюся тутешньому звичаю:
То зовсім голі, то вбрання нескромні,
Безстидні сфінкси, ґрифи безсоромні[167],
Скрізь волохату здибаєш принаду, —
Все світиться і спереду, і ззаду.
І наше плем'я не завжди етичне,
А не таке нахабне, як античне.
Надати б їм сучаснішого строю
Та модою помазати новою…
Які ж бридкі! Але ми тут гостями…
Вітаю вас, мої прекрасні дами!
І вам чолом, премудрі сиві гриви!
Ґ р и ф
(клекоче)
Не гриви — ґрифи! Не толкуй нас криво —
Ти кривдиш нас. Так часто етимолог П
учками слів нагонить просто полох:
Гризь — грижа — грізний — грузний — грубий — гробний.
Ряд слів подібний — нам же невподобний.
М е ф і с т о ф е л ь
Та можна ж інший ряд тут навести:
Ґриф — граф — грабіж — громадити — гребти.
Ґ р и ф
(клекоче й далі)
Спорідненість цих слів ми довели, —
Було ж за те й огуди і хвали!
Грабуй, греби дівчат, вінці, скарби!
Грабіжники — улюбленці судьби.
М у р а ш к и - в е л е т н і[168]
Річ про скарби — ми силу їх надбали
І поховали все в печери, в скали,
Та арімаспи[169] вислідили лаз,
Сміються, бач, — усе покрали в нас.
Ґ р и ф и
Дізнаємось ми, де вони, чекайте.
А р і м а с п и
Але не в цю святкову ніч.
А вранці вже хоч як шукайте —
Не знайдете, даремна річ.
М е ф і с т о ф е л ь
(розсівся між сфінксами)
Я враз освоївся з цим краєм
І розумію геть усіх.
С ф і н к с
Ми, духи, звуки видихаєм,
А ви утілюєте їх.
Та хто ти є — відкрийся перед нами.
М е ф і с т о ф е л ь
