Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Невинні очі, лагідні зірки, Ви наяву не раз мене дурили, Та все ж і в сні я вірю вам охоче. ФРЕДЕРІКА Покинь Берлін із хмарами пилюки, З ріденьким чаєм, з людом, що взаміт Все пояснити хоче — Бога, світ — Набравшись гегелівської науки, Поїдьмо в Індію; там чисті луки, Там повниться амброзією цвіт, Там Ганг тече, прозорий малахіт, Там пальми в небеса здіймають руки; Там богомольці носять білі шати, Там лотос розцвітає біля брам Палаців Індри на ясній блакиті. Там хочу я перед тобою стати Навколішки і мовити: «Мадам! Ви наймиліша і найкраща в світі!» БУРЛЕСКНИЙ СОНЕТ Мене покинули б негайно злидні, Якби я вмів картини малювати, Оздоблювати храми та палати, Каплиці темні й замки страховидні. До мене потекли б дари завидні, Якби я міг, скажімо, гарно грати На скрипці чи на флейті, щоб магнати Плескали, на балах трудивши сидні. Та ба! Я віддаюсь тобі одній, Поезіє, — ти ж, як сирітка, вбога, Не піддана мамоні золотій. Допоки інші там во славу Бога Шампанське п'ють, я від жаги конаю Або в нікчеми гроші позичаю. * * * Був світ мені катівнею. Безсила Лежала плоть моя, забита в грязь. Кров із очей та вуст моїх лилась, Мене терзали кліщі та зубила. Кричав і вив я, піднятий на вила, В крові звивався, як проткнутий язь. Втім, служка нагодилася якась І злотним молотом мене добила. Цікаво їй дивитися було, Як мій язик вивалювався з рота, Як перед смертю ще мене трясло. Для неї стогін мій — музична нота; Скатованого кидав мене в шок її глузливий, наче лід, смішок. Стефан Георге
НОВЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ В ДОРОГУ Як слало в даль мене обітування, Я виснив милу, а тебе прийняв За посланця її. Ти ж без обав Прирік мене довіку на вигнання. Поволі вичахло в мені жадання, Всього я зрікся й супокійним став. Хіба то щастя, що на мене впав Згори твій погляд, мов роса надрання? Я до центрального престолу йду, Від ладану й сандалу б'є задуха. Орган і спів заглушують ходу. Для мирування — кров моя. О скруха! Біда мені! Де ж я свого знайду Прочанського плаща та капелюха?!