Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Вночі над містом нашим злине Важке ридання журавлине. 9 Вже віддане повільному багаттю Щодня гнівніше листя шелестить. Йому прощатись важко з благодаттю, Втрачати воду й сонця ясновидь. Як на майдані в місті здвиг народу, Шумлять, гудуть листки в лісах Литви, — За мир і сонце, за повітря й воду, За право бути в шелесті трави. Прощайте ж ви, дерев дочасні душі, Що стримували бурю й суховій, Ви, що померли за ліси ростущі, За вірну зелень на землі новій. Ви впали, та довіку не впаде Води і сонця благо молоде. ПІЗНІЙ СОНЕТ Вже пізній вечір. Навкруги тепер — Лиш осінь. Ліс безлистий. Тиха мжава, Волога від мокравин та озер, І темрява, й безмежна болотнява. Відпочивайте, сосни і дуби, Кремезні дерева, небес опори, Дрібні корінчики в слідах сівби, Пташині гнізда і звірячі нори. ' В тумані світ. Не видно дальніх зір. Та світить нам лице землі незриме. Джерелами співає косогір, І він той спів аж до ріки нестиме. Все те, чого тепер не бачиш ти, Дощем не змити, вітром не змести. З МОЛДАВСЬКОЇ
Лівіу Деляну
ЕМІНЕСКУ Поете мандрівний, ти назавжди Закоханий в ліси й озера сині, У світ прийшов, мов Келін, з казки ти, Щоб силу чародійну дать людині. Тобі в часи тяжкої темноти Призначено шукать дорогу днині І зіркою над стягом тих зійти, Що нищили неволі й зла твердині! Як метеор, що згаснув на льоту, В житті ти мав лише одну мету — В обіймах бурі смерть — і більш нічого. Та не на цвинтарі, у царстві тьми, А серед зір тебе високо ми Знаходимо безсмертного, живого! Павел Боцу
* * * Якби я в світло одягнутись міг, Геть скинувши, немов одежу, тіло, Щоб у далінь єство моє злетіло По безконечні світляних доріг! Втекти від плоті, перейти поріг Всього, що так лякало і боліло! Ого! Тримають міцно й очманіло І біль, і страх, і сум, і смертний гріх. Чи пам'ятаєш, хлопчику Ікаре, Як ти плечима врізався у хмари, Як їх роздер, мов клапоть полотна,