Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

промінням. Ти своє життя зміни. * * * Коли бушує надовкруг собору гроза, подібна до єретика, людина раптом зводить очі вгору і лагідніє зболеність гірка від усмішки твоєї, херувиме; твої уста — ста усміхів печать, та ти не знаєш, як години мчать і як життя втікає невловиме від сонячного дзиґаря туди, де в силі, рівновазі й непороччі дозрілі дня години, мов плоди. Чи бачать нас твої камінні очі? А може, ти, добріший, як завжди, тримаєш дзиґарі в глибинах ночі? ОСТАННІЙ ВЕЧІР І ніч, і бруком — гуркотня возів; обози йшли, пахтіло кіньми й сіном; а він, піднявши зір над клавесином, як той, що в люстро дивиться, сидів і грав, себе він бачив молодим, і знав, що там гуркоче шлях печалі; від гри гарнішим він ставав дедалі, творили звуки чудодійство з ним. Та раптом — ніби напливли тумани; спинилась армія; мов барабани, серця гриміли за його вікном. Він грав, і далі лився звук мінорний, а в дзеркалі з'явився ківер чорний із голови безоким кістяком. Георг Тракль
ПРИСМЕРК Снують подвір'ям, ніби поторочі, Від смерку очманівши, люди хворі. Часи вина і мрій в сумнім докорі Пригадують собі воскові очі. Ті постаті зникають в сітях ночі, Як порох, розсипаються в просторі, Де білий смуток розливають зорі, Ряхтять ілюзій видива урочі. Безликі образи — ті в мерехтінні Ховаються, ті линуть під аркади — О! На печальних мурах скорбні тіні! — Ті сповнені фальшивої розради, Йдуть крізь червоний, ніби кров, серпанок Зірниць далеких, схожі на вакханок. РОЗПАД У надвечір'ї, як печальні дзвони Вістують мир, я стежу за птахами, Що, схожі на прочан, летять ключами, І слід за ними в далечизні тоне. Летять вони, летять крізь хмар запони, Чи ж їм одкриються спасенні брами? Тривожуся, проходячи садами, Де морок сповиває голі крони. Зненацька — подих смерті. Десь між віттям Дрізд озивається в тяжкім мінорі, Останнє листя в далеч темну лине. А довкруги трухлявої цямрини Блакитні айстри хиляться під вітром, Немов у смертнім танці діти хворі. СОН ЗЛА Під похоронний дзвін приносять мари, —