Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Хто любить, прокидається в темнотах, Щоку — до зір у шибці, світла потах, А там на річці щогли, як примари. Чернець, вагітна в натовпі, гітари Побренькують, ряхтить червоний одяг, Каштани в'януть п'янко в прозолоттях, Верхи сумних церков пливуть, мов хмари. Дух зла з поблідлих масок прозирає. Прокажені — вони гниють ночами — Читають слід загубленої зграї. І гусне темрява над островами, І в парку сестри бачаться з братами, — Студена дрож від погляду проймає. Готфрід Келлер
ВИДИМІСТЬ І ДІЙСНІСТЬ 1 Сяйного полудня заснув я в тіні Старих ялин на гребені гори; Мені приснились видива жури, Надій і поривань руїни тлінні. Я розбудився десь надвечори — На землю впали кольори кармінні, Палали крижані верхи в промінні, Кущі та скелі грали, мов костри. Я став чекати сонця нетерпляче, Бо те палання видалось мені Загравою ранковою… Одначе Тьма насувалась, гори кам'яні В смерть поринали. Давнє щось, боляще, Озвалось в серці на самому дні. 2 Так помилявся я не раз. Година, А то й епоха, кидали в обман. Назовні все кипить, мов океан, Та при основі — тиша й холодина. Ви зустрічали новий рік? Талан Будущини хвалили, пивши вина? А він приходив, як вчорашня днина, Наносив рани біля давніх ран. Та я ніколи не втрачав надії, Хоч наступала мрява зусібіч, Хоч спав чи, може, й не склеплялись вії. Таж зійде сонце над льоди сторіч, І, хоч яка сьогодні глупа ніч, Глянь, поміж хмар вже небо рожевіє! З НОРВЕЗЬКОЇ
Генрік Ібсен
З циклу «В КАРТИННІЙ ГАЛЕРЕЇ» 1 Гидотний чорний ельф живе в мені. Він звідує мене в лиху годину або коли в натхненному вогні на хвилях рим і мрій високих лину. — Це я, — він каже, — чуєш ти чи ні? — і тонший голос той за павутину, — я — в похороннім дзвоні, я — в труні схололу обціловую людину… Хіба ще не збагнув ти, — шепче він, — . що беззмістовна вся твоя дорога, що віру загубив ти в світ і в Бога, що духом ти подібний до руїн, що ціль твоя — не зірка, а проміння загаслої зорі, що й сам ти — тління?