Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

нього серце, та воно тверде. Він, вірним будучи своїй породі, «Як треба, іспит, мов король, складе». ВІДКРИТТЯ БІЛЯ МОЛОДОЇ ЖІНКИ Прощання вранці витверезно-мстиве. Оглянув я, вже ставши на поріг, Ту жінку. Втім, побачив пасмо сиве В її волоссі, й відійти не зміг. — Чому не йдеш? — вона спитала. — Йди вже. Нічний ти гість. Там день і безліч справ! — Та, груди їй долонями накривши, І в неї зір втопивши, я сказав: — Лишаюся. Ще тільки ніч. Остання. Це зле, що на порозі ти стоїш, А час іде й не знає відставання. Давай же розмовлятимем скоріш, Бо й ти минуща, як ця ніч пропала… — Жага мені тут голос відібрала. Гуго фон Гофмансталь
ПИТАННЯ Не бачиш, як тремтять мої вуста? Не чуєш, як у грудях серце стука? Мій усміх — тільки прикидання й мука, Чому ж твій зір цього не прочита? Хіба цих днів порожніх болота Тебе не мучать? Прагнеш супокою? Не тужиш за гарячою рукою, Що винесла б на світло із кута? Це помилка? Немає іскор туги В очах ясних? За поглядом твоїм Нема дверей в душі твоєї дім? І всі твої бажання — темні смуги Кущів, залитих повіддю… Слова? Одна балаканина нежива? ОБОЄ Із повним келихом вина (А вінця — наче вуст перлини) Так легко й рівно йшла вона, Що не схлюпнула й крапелини. Він їхав на коні. Міцна Була його рука. Вудила Стиснула й легкома спинила Розпаленого скакуна. Та з ніжних рук до рук дебелих Не перейшов легенький келих, Що став тяжким, як бервено. Вони обоє так тремтіли, Аж руки в'яли. Заіскріле На землю вилилось вино. Райнер Марія Рільке
АРХАЇЧНИЙ ТОРС АПОЛЛОНА Не знать нам голови його, в якій віч дозрівали яблука. Одначе торс канделябром сяє, світло зряче, б'ючи навспак, у плоті гомінкій горить. Інакше-бо грудей дута тебе не засліпила б, наче диво, не йшла б од стегон усмішка скрадливо до центру, де зачаття спить снага. Інакше ця скалічена опока не мерехтіла б сяйвом оболока чи шкурою гнучкої звірини, не вибухала б, як зоря, на зломах, просвітлена в глибинах невідомих