Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

вогню. А й справді я приніс оце знадвору Важкий, останній оберемок дров. І дві легенди в цю печальну пору Складаю — про життя і про любов. Дві казки найсвятіші, без химер — Що я коханий був, що я не вмер. 4 Восени, коли прийти додому, Гибіти під хлюпання сльоти, Як почне із золотого строму Ліс до голих верховин рости, Як, немов розкидана родина, Сонм думок збереться при столі, В грудях раптом згине холодина, Скресне дух у сонячнім теплі. Дивишся тоді на власні руки, — Скільки долей, тіл, речей вони Дотикали! Гола мить. Науки Все ж нема з цієї голизни. І чим далі — просторінь зростає, Що себе ховає й огортає. 5 Вільшаники, луги в сухім бадиллі, Червоні лисини парів і знов луги, Північними вітрами гнані хвилі, Пологі, непорушні береги. Кутів немає гострих. Спонадрана — Дощі литовські. Все розмите, як печаль. Вітчизна — втоптана старовина піщана, Мечів музейних вищерблена сталь. І вимовлене прапоетом слово Дзукійське, рідне — на устах моїх; І озеро, мов ранок, що казково З душі змиває біль старий і гріх. Каміння, гори й скруглені слова. Гроза, що пронеслась через поля й жнива. 7 Ось на цих пагорбах, на цих полях ростуть І мої руки, й шмат мого трудного хліба. Тут батька, матері й мойого друга путь — Народження, життя і вічності садиба. Ростуть шляхи й кущі, росте земля й вода. Ти не пиши того, що нині серце коле. Тут бачив ти пташат, що випали з гнізда, Тут взяв ти в жалощі все, що живе і кволе. Проходять тут мої й твої години, дні. Одні — осмислені, а інші — беззмістовні. Я вірю, що серця тріпочуть од брехні, Як восени гаї, вогнем стражденним повні. Ось на однім лану росте наш хліб, наш дім, Наш цвинтар і наш світ, й кохання наше в нім. 8 За Даугавою дороги Курять. Врожай в комори йде. І трактори гудуть. І стоги Стоять, як марево руде. І втягується дух вологи В легкий і ситий запах нив. І чути ґелґотання строге Гусей. Блакит в очах занив. Повільно повняться криниці, Розтягуються вечори. По срібній, мерехтливій нитці Йде звук осінньої пори.